Маркес всередині своєї "Самотності"

Симпатичні хлопчики виходять на передостанній. Прижмурюються, всміхаються, несамохіть тулять до плеча, а потім вистрибують з трамваю перед самісіньким мостом.


«А він уже настільки змирився зі смертю, що, можливо, від смирення й помер»

Як і в житті, я завжди їжджу до кінцевої.

Останнім часом читаю Маркеса.
Тиждень тому відмучила «Сто років самотності», а перед тим «Опале листя» й «Полковникові ніхто не пише». Зараз насолоджуюсь його маленькими історіями…

Письменник. Політик. Журналіст.
Лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 року.
На початку березня йому виповнилось вісімдесят п'ять. 

«Сто років…» схожий на бразильський серіал. Історія роду, зашифрована санскритом і запечатана словом старого цигана Мелькіадеса, бо ніхто не має права прочитати сувої, аж поки виповниться сто літ. Історія Колумбії.
Жінки тут незмінно вродливі й невтримні, чоловіки з покоління в покоління носять імена Ауреліано й Аркадіо. Дивні й запальні, мрійники й пройдисвіти, гартовані десятиріччями війн, кровозмішення й неможливих недуг, Буендіа захоплюють, вони лякають. І душі їхні пропащі. Бо «першого з роду прив’яжуть до дерева, а останнього з роду з’їдять мурахи».
Не дивуйтесь моїм словам, про цей твір неможливо сказати в іншому стилі, іншими словами. Бо це те саме, що не сказати нічого. Він пафосний, епічний та епохальний. Він круглий і цілісний, як всесвіт; неймовірно розгалужений, проте молекулярно стиснений на емоційному рівні.
І якщо десь на початку, всередині чи в кінці ви вирішите, що все це дурня і дальше читати неможливо (а так воно й буде), прошу, не зупиняйтеся. Мабуть, це не найкраща книжка вашого життя і ви навряд чи осилите її вдруге. Але те відчуття довершеності й правильності, що огорне вас, коли остання цеглинка на місці Макондо обернеться в прах, варте усього.

Та, а ще обов'язково прочитайте "Єва всередині своєї кішки".

Є книги, якими захоплюються, читаючи їх. Маркес належить до тих, кого обожнюють, дочитавши до кінця.

Магічний реалізм.

А симпатичні хлопчики виходять на передостанній.
Прижмурюються, всміхаються. Зачіпаються поглядом за пристойної товщини книгу. Я перегортаю 623-ту і на мить визираю в вікно, розглядаюсь по салону, щоб очистити свідомість. Рахую сторінки до кінця розділу.
На щастя, час ще є. Виходжу на кінцевій.

«Адже пройшло вже три тисячі років з того дня, як їй захотілося з’їсти апельсин»