Найдорожчі

Я люблю людей. справді. Люди - дуже непередбачувані істоти. Егоїстичні. І саме через це я й люблю їх. Це помилка - казати, що всі люди різні. Адже в нас два ока, один ніс і двадцять пальців. У всіх, не зважаючи на колір шкіри і віросповідання, навіть характер тут ні до чого. То чому ж ми повинні бути різними? Але й одниковими бути нас ніхто не заставляє, повірте. Люди абсолютно не однакові!!! Адже хтось любить морозиво, а інші - люблять його ще більше! Таке ж не можна порівнювати)

А якщо чесно, люди подобаються мені. Всі без винятку, просто тому, що вони люди. Тому що помиляються і не можуть стриматись, тому що смертні.
Та й взагалі, найдорожчі мені люди - незнайомці.

Чому такий незвичний вибір? Ну, бо він ні до чого не зобов'язує.

А як ви думаєте, це прекрасно! Я бачу їх щоранку, йдучи на навчання, я щовечора їду з ними у трамваї. Я виходжу на кінцевій, у самому серці спального району і розумію, що люди навколо мене не мають до мене ніякого діла! Але водночас їм не жаль подарувати мені посмішку, вони говорять дякую і будь ласка, коли передають гроші за проїзд, вони так кумедно бережуть свій особистий простір у тисняві, до масимуму підкручуючи звук на плеєрі.

Нещодавно звернула увагу на дітей.
Одного разу я йшла попри довгий, радянського стилю житловий будинок-коробочку, коли мою увагу привернули дитячі голоси. Я сповільнила крок. За рівненьким парканчиком живоплоту стрибав маленький хлопчик і розмахував іграшковим пістолетиком, видаючи характерні звуки. З балкону третього поверху визирала дівчинка ( її голова ледь вивищувалась над перилами і від того їй постійно доводилось небезпечно перехилятися). Вони про щось весело балакали.
"Дивись, я воюю з квітами!", кричав малий.
Звичайно, дуже швидко ідилія скінчилась, старенька сусідка не витримала таї наруги над рослинами. Але це було милі.

І ще. Їдучи в трамваї часто зустрічаю дідуся з двома онуками, вони виходять на зупинці перед моєю. Дідусь старенький і сивий, проте доволі жвавий. Діти - два худенькі хлопчики. Вони настільки мініатюрні, що інколи здається, що це просто ляльки. Вони близнюки: однакові кепочки на однаково стрижених голівках. Вони рухаються, і крутяться один навколо одного, як два крила одного вітряка. Один постійно намагається бути відображенням другого і навпаки.

Мені подобаються люди, незнайомці. За ними цікаво спостерігати і придумувати їхні життя. Їх цікаво любити. Називати найдорожчими.
Не відчуваючи ніяких зобов'язань.