неділю, 30 жовтня 2011 р.

Ірина Солодченко про творчість Марії Матіос.

Одни называют ее второй Лесей Украинкой, другие — Стефаником в юбке, третьи сравнивают с Акуниным. Все эпитеты, адресованные писательнице, не перечислишь — гранд-дама, прима, самая плодотворная и даже секс-символ украинской литературы. Мария Матиос — признанная поэтесса, прозаик и публицист, штрихи биографии показывают ее положение в литературной среде и во многом объясняют направленность ее творчества. Родилась в 1959 году в Черновицкой области, член Национального Союза писателей Украины (с 1986 года) и Ассоциации украинских писателей, лауреат многих литературных премий, в том числе — Шевченковской (за "Солодку Дарусю"). Некоторое время руководила отделением Союза писателей в Черновицкой области. Последние 13 лет живет в Киеве. Замужем, имеет взрослого сына, который (к изумлению автора данного отзыва) внимательно читает все произведения своей безусловно талантливой матери.
Литературное дарование Марии Матиос не подлежит никакому сомнению и заключается в умении виртуозно завинтить сюжет, расставить акценты, применить метафоры, гиперболы, метонимии, синекдохи, гиперболы, литоты, аллегории, перифразы и прочие фигуры речи. Ее "коронка" — "короткий метр": рассказы, повести, новеллы... И это похвально. Потому что данный жанр сейчас "у повному занепаді". Попробуй кто другой сунуться в украинские издательства с новеллами — никто с новичками и разговаривать не захочет. На стиль писательницы, как она признает сама, повлияли Ольга Кобылянская, Василь Стефаник и Стефан Цвейг. О Кобылянской промолчим, о Стефанике поговорим ниже, а Стефан Цвейг перекликается с пани Марией разве что тем, что тоже занимался исследованием женской души.
Психология и поведение лучшей половины нашей страны в экстремальных условиях — вот основа творчества Марии Матиос и предмет ее исследований, за что она получила немало одобрительных откликов. Писательница пошла дальше "инженеров человеческих душ" с их допотопными логарифмическими линейками. Ее метод — "психологічна розвідка", а инструмент — "лазерний скальпель нейрохірурга". Типичная героиня ее рассказов — женщина с архисложной судьбой на пике своих злоключений: чуть ли не половина ее героинь изнасилована, многие изменяют мужу или рожают от любовников, а частенько и совсем не имеют детей (Северина ("Москалиця"), Даруся ("Солодка Даруся"), Лариса ("Щоденник страченої") и др.).
Первые рассказы пани Матиос относятся к 1992 году и представляют собой пристрелку, обозначившую основную нить ее творчества, которая тянется до сегодняшнего дня. В 90-х годах ее героини — это многодетная мать, истекающая кровью после очередного выкидыша ("Юр'яна і Довгопол"), или девушка, лишенная девичества обманным путем ("Просили тато-мама…"). Все эти судьбы, впрочем, почти удачливые по сравнению с судьбами героинь, "родившихся" в начале ХХІ века. Если в ранних рассказах окружающие как-то еще помогали несчастным и хоть иногда сочувствовали, то в "Солодкій Дарусі" (2004) и "Майже ніколи не навпаки" (2007) безжалостность и жестокость жителей Буковины (где случаются практически все трагические истории) переходит все границы. Мужчины повсеместно подозрительны и частенько бьют своих спутниц, родственники в лучшем случае предают друг друга (Даруся — отца, Андрей — брата Дмитрия), а в худшем — организуют их убийство (Оксентий — отца). И все это на фоне пересудов, злословия и отборного мата. При чтении рассказов Марии Матиос возникает впечатление, что ее персонажи живут в российской глубинке, а не в пограничной с Европой Западной Украине с ее христианской моралью, где даже не просыхающий с понедельника до субботы гуцул по воскресеньям надевает лучшие одежды, идет в церковь и выстаивает там всю службу.
Рассказы Марии Матиос имеют две устойчивые черты. Первая, как уже упоминалось, — наличие второстепенных персонажей, которые издеваются, сплетничают и шпыняют несчастных главных героинь. В "Солодкій Дарусі" сплетницы даже выделены в отдельные диалоги двух кумушек. Вторая — драмы происходят на фоне исторического прошлого. Окружающие — Бог с ними. А с историческим фоном дело обстоит гораздо серьезнее. То, что все герои повально страдают во времена цесаря, Первой и Второй мировых войн, заставило критиков объявить, что писательница "присвятила себе спостереженням за особистістю та вивченню історії свого народу". На самом деле былые времена — это только декорации для персонажей сочинительницы. Рассматривать ее рассказы как обрисовку эпохи как-то не получается, потому что "сложные судьбы" тянут одеяло на себя, а на заднем плане — то румыны пришли и ушли, то Советы пришли и тоже ушли. И даже если в тексте встречаются такие слова, как "криївка" или "зв'язковий", то Боже упаси рассматривать такие рассказы как историю УПА. Отношения с настоящим у писательницы непростые, она явно не желает анализировать происходящее вокруг, хотя иногда и порывается это сделать. Так, в рассказе "Просили тато-мама…" сначала описываются современные Черновцы, но потом писательница словно спохватывается и снова уводит героиню в "криївку" и описывает любовь на фоне терминов, связанных с УПА: "провідник", "явка" и т. д. Даже героиню "Апокалипсиса" Анну она увела в дебри, хотя та, по сюжету, никак туда не велась. Удивительно еще, как это Москалиця со своими змеями там не очутилась. Использование прошлого — это сознательный ход, предваряющий вопросы земляков типа: "І де ви, срібна Маріє, таке бачили?". Именно поэтому, согласно совершенно невлиятельному частному мнению автора данного отзыва, удостоившаяся Национальной премии Украины им. Шевченко "Солодка Даруся" никак не тянет ни на роман, ни на разоблачение советского режима. Эта повесть с историческим уклоном описывает очередную драматическую женскую судьбу и не более того… Рассматривать рассказы и повести Марии Матиос как историю Буковины было бы по крайней мере неразумно, хотя и остановить такое к ним отношение уже практически невозможно. Так, в аннотации к российскому изданию сборник рассказов и стихотворений "Нация" репрезентован как "уникальная возможность впервые по-настоящему понять, что же на самом деле происходило в Западной Украине в 40—50-е годы XX века".
Другое направление творчества писательницы — любовно-эротическое. В новеллах "из прошлого" часто описывается безумная неземная любовь (Матронка + Михайло, Даруся + Иванко, Павло + Доця, Говдя + Маринка). Нередки и извращенческие вкрапления: то мать Василина ("Майже ніколи не навпаки") имеет "манечку" подслушивать, как сын с невесткой уединяются за стенкой, то сын ее Дмитрий перед ликом смерти просит сделать с ним нечто, не укладывающееся в голове. Причем все вышеперечисленные отдыхают по сравнению с "Мамой Марицей — дружиною Христофора Колумба". Пик эротического направления — это повести, полностью посвященные "любові". Например, в "Щоденнику страченої" писательница, являющаяся благополучной матерью семейства и признающая, что имела "сільське патріархальне виховання", пытается описать психологию этакой загадочной стервы Ларисы. И вся книга — это набор спорных афоризмов, разбавленных для затравки выстрелами в начале и теми же выстрелами с реанимацией в конце повествования. Странно, как-то по-женски ведет себя возлюбленный Ларисы: трудно представить себе более-менее вменяемого мужчину, который пришел бы убивать возлюбленную только потому, что устал ее любить.
Теперь вернемся к Стефанику. Напомним, что украинский писатель Василь Стефаник негативно относился к "композиционным штампам, клишированным мотивациям, искусственному построению сюжета и его литературовки". Путь его в литературу был тернист, так как не все сначала воспринимали его оригинальную манеру писать: он не выстраивал сюжета, не нагнетал искусственных страстей, и все эти "зав'язка, розвиток дії та розв'язка" были чужды его перу. Стефаник жил в ногу со временем и "зарисовывал" на бумаге только то, что видел собственными глазами: мир — писал о мире, развязалась война — представил новый цикл новелл о войне. Он прожил в своем родном селе большую часть жизни и в 1933-м отказался от персональной пенсии, узнав об искусственно созданном голоде и преследовании украинской интеллигенции.
Мария Матиос не скрывает, что живет в мире фантазий, и открыто признает, что ей "легше вигадати, аби совість не мучила". И она имеет на это полное право художника. Несомненная заслуга писательницы — привлечение интереса к жанру короткого рассказа. Многим начинающим писателям по сердцу малые формы, и беллетристика дает им возможность работать в этом направлении. Также она подает и темы для дальнейшего развития в украинской литературе. Например, вечную тему трагической судьбы жительницы государства Украина. Писательница по-своему акцентировала внимание общества на нелегком положении украинской женщины. Но "зведениці", "копили" и многодетные матери уже неактуальны для нас. Сейчас — другое время, в котором одинокая женщина, родившая ребенка, находит полное одобрение и сочувствие у самых заядлых сплетников; измены мужу (и мужей) втихомолку приветствуются обществом, а многодетность предупреждается предохраняющими средствами…
Перо современного талантливого мастера слова лучше бы направить на обнажение лицемерия технократического общества, которое, прикрываясь гендерным словоблудием, лишает украинских матерей и жен социальной защиты, выгоняет их на заработки в далекое зарубежье или же загоняет в одинокую пустую квартиру, оживляющуюся только от звуков телевизора и мяуканья котенка, забившегося под старый потертый диван. Таких тем — немерено, стоит лишь оглянуться вокруг…

(мова оригіналу)

неділю, 23 жовтня 2011 р.

Легендами Вірменської

Попід львівськими ліхтарями. Ммм...

Це було феєрично. Все почалося, як і має розпочинатись ранок в цьому місті: з кави. А також з історії.
Опісля таємничий Вірменський Собор запросив на розмову з Богом.
А потім були танці...
Веселість.
Навіть ні, нестримна радість. Невтримна!
Це слова, музика, лоскітливі пахощі страв, усміхнені лиця, дівчата й хлопці в яскравих національних строях, гаряче вино, ікони, іграшки ручної роботи, історичні місця.
Джаз. Багато ексцентричного джазу від Lela Projekt.
А ще безсмертний Сергій Параджанов і його "Легенда про Сурамську фортецю".

22 жовтня, день вулиці Вірменської.
















четвер, 20 жовтня 2011 р.

Гуцулія. Початок і кінець.

Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень… 

Карпати
Іван Андрусяк

З давніх-давен гуцули заселяли північно-східні схили Карпатських гір. На заході вони межували з бойками, на північному сході їхніми сусідами були руснаки, на півдні румуни, а на хребті Карпат плавно переходять у верховинців. Це суворий і непрохідний край, що, ясна річ, позначилось на характері і способі життя місцевих мешканців. Живучи високо в горах, часто далеко одні від одних, гуцули були буквально відірвані від світу, що дало змогу сформуватися їх унікальному світогляду і культурі. З давніх-давен їхній світ населяли добрі духи і злі сили, вони богоговіли, та водночас уникали мольфарів, задобрювали мавок. Як і всюди на Україні, християнство так й не змогло викорінити глибокі язичницькі вірування. Воно лишень доповнило, трішки видозмінило наявне світосприйняття.
Та де зараз ці люди? Унікальна народність практично вимирає у нас на очах. Прямо зараз, у цю саму секунду, непомітно пустіють полонини, мовкнуть трембіти. Чарівні легенди вмирають разом з останніми старожилами.
За гуцульськими переказами, спочатку землю населяли карлики, що мали дуже довгі бороди, за що називались ліктьобородами. Потім прийшли велети, вони були настільки великі, що ішли, переступаючи з гори на гору. Але оскільки вони ще й дуже багато грішили, Бог вирішив знищити їх сорокаденним дощем. Лише Ной мав зберегтися, бо він був побожний, тож мав збудувати ковчег. Історія замовчує, був Ной велетом, чи уже звичайною людиною, але за сорок років ковчег був готовий. Тоді прийшов чорт і зруйнував його. Звичайно, ж, Ной засмутився, але йому на допомогу прийшли двоє подорожніх (а це були Бог і св. Петро) і вони якраз встигли до повені.
Ось, саме так звучить ця біблійна історія в гуцульській переробці. Існує ще безліч легенд і оповідей, навіть цілий цикл «ходіння по землі» Бога і св. Петра, на пару з чортом. З ними пов’язане виникнення багатьох рослин і тварин, ба навіть самих гір, що їх наплював чорт.
кадр з фільму "Тіні забутих предків"
Нечистий взагалі в уявленні горян надзвичайно настирливий, він постійно виникає тут і там. Навіть у випадку з Ноєм він не заспокоївся: перетворився на мишу і прогриз дірку у дні, але все якось обійшлось. Роль білого голуба тут відіграв птах по імені Одноріг. Він сказав, що є достатньо сильним, щоб злетіти аж до хмар і подивитись, де можна вийти на сухе. Але інші птахи, що не вміли літати так високо, були не менш цікаві, тому посідали на нього. Одноріг не витримав, впав униз і втопився. Відтоді й не існує більше такого птаха.
Також в гуцулів існує передбачення кінця світу. Що цікаво, тут також велику роль відіграє власне вода. Так, одні кажуть, що наприкінці земля потоне, лише вода залишиться, і пануватиме непроглядна темрява. На думку інших, на землю впадуть всі зірки і вона згорить. Ще інші стверджують, що віятиме проти високої гори вітер з неймовірною швидкістю, через що піде сильний дощ, який знищить усе. Проте здається мені, що цього кінця уже не застане жоден живий горянин. «У той час, коли все живе знайде свою смерть у хвилях, прокинуться мертві і почнеться страшний суд», - оповідають старі люди.

середу, 19 жовтня 2011 р.

Все, що можна сказати про аутизм: вони "інакші", та це не означає "гірші"

Темпл Грендін / Temple Grandin (2010) 

Жанр: драма, біографія
Режисер: Мік Джексон
Країна: США

А Ви багато знаєте про аутизм?  Впевнена, що більшість пересічних людей взагалі не здогадуються про існування такого явища, допоки не зіткнуться особисто.
Мене завжди цікавили, ба навіть заворожували такі своєрідні люди. Можливо тому, що дещо звикла бути "не такою" сама, хоча і не настільки радикально. Переважна більшість ровесників завжди недолюблювала мене, мабуть тому, що я прекрасно справлялася й без них.
А ось аутисти... Двічі стикалась з такою дитиною на таборі. Пам'ятаю, ми завжди глибоко співчували її матері. Останнього разу дівчинка жила по сусідству із нами, часто забігала до моїх дівчат і вони про щось розмовляли, або просто ставала біля стіни і спостерігала за їхніми іграми, інколи посміхаючись.
Так, через деякий час це закінчилось, вони посварились між собою, мої дівчата її боялись. Але вона всеодно інколи приходила, сідала на віддалі і спостерігала за моїми діями.

"Мене звати Темпл Грандін. І я не така, як всі. Я мислю зображеннями, з'єднуючи їх між собою..."

Кіношне вітання. Одразу виникають асоціації з "Я Форест, Форест Гамп" і, що дещо абсурдно, зі звичним знайомством агента 007: "Бонд. Джеймс Бонд."
Окрім них, ця дівчина також чимось нагадує нобелівського лауреата Неша (аутизм довший час вважався дитячою формою шизофренії) і Амелі з одноіменного фільму.
Вона вчить жити.

Що таке божевілля? Багато століть філософи й лікарі один поперед одного намагаються знайти йому пояснення. Божевілля - це несхожість з масою, просто унікальність, до якої, грубо кажучи, прагнемо усі. Але яка справді існує, на відміну від наших власних спроб виділитись. Ось це божевілля.
Божевілля - це те, чим з Божею Волею ми є. І, як на мене, це прекрасно.

Вона професор університет штату Колорадо, читає лекції з психології і зоотехніки  по всьому світу. Вона любить тварин більше за людей, їсть йогурти й желе і дивиться фільми про шпигунів. Вона дозволила матері вперше на мить пригорнути себе після завершення інституту. Вона вірить про рай для всіх, хто відходить. І вона - аутист.
Божевілля = Геніальність, чи ж не так?

суботу, 15 жовтня 2011 р.

"Самотність удвох", Фредерік Бегбедер

"Можливо, люди і не приречені на самотність, але так воно є - навіть одружена, людина все одно лишається самотньою та покинутою на планеті, що несеться у міжзірковому просторі зі швидкістю 29,79 км за секунду. Народжується чоловік: він бігає, поспішає жити, читає книжки, ходить до кінотеатрів, страждає, снідає, вмирає. Іноді йому починає здаватися, що він не створений для того, аби залишатися парубком довічно. Він ризикує закохатися, що значить почати брехати якійсь жінці, так само як і самому собі. Погляньмо на цього чоловіка зі співчуттям: він намагається спокусити її, наче депутат у розпал передвиборної боротьби (чи здогадується він, що його обіцянки залишаться невиконаними)? Він може переконувати себе, що він щасливий. Він одружиться, розплодиться, робитиме численні кольорові фотокартки, намагаючись обезсмертити примарність. Яка зворушлива у нього посмішка, коли він роздивляється знімки. Однією рукою він притискає до себе рожеве немовля, яке ще не знає, що так само скінчить у самотності, іншою рукою він притискає свою дружину (аби та не пішла чи для самовпевненості?). Того дня, коли він уперше почуватиметься ошуканим, він підведе очі до неба і подивиться на сонце, яке знаходиться на відстані 152 км від Землі. Він повзає по підлозі, виригаючи свій обід, - о, він такий жалюгідний, перепрошуємо за цей непорядний епізод. Потім, коли він нарешті визнає, що всі люди приречені на холостяцьке існування, то почне гуляти мов скажений. Деяким потрібно більше часу, ніж іншим, аби прийняти це, але така доля холостяків від природи: кочувати від бару до бару, від міста до міста, від жінки до жінки, дивитися відео, жерти «боліноси», танцювати перед дзеркалом, видавати себе за когось іншого, вигадувати усілякі забавки на кшталт йогуртів, чи парфумів, чи автомобілів, чи романів, і все заради того, аби дивувати жінок (але марно, бо їх може здивувати лише те, що не вигадане). Від холостяків смердить, бо в них немає жінок, які б змушували їх митися. Часто холостяка можна впізнати по перегару. Вони погано виголені, на смердючих сорочках не вистачає ґудзиків. Холостяки викликають скоріше відчуття жалості, ніж бажання, і лише одружені чоловіки їм заздрять, бо вважають, що холостяки мають свободу, яка насправді є відчаєм. Боже мій, це ж до якого відчаю треба дійти, аби сидіти у неділю ввечері перед телевізором, їсти Happy Meal, навіть коли Анну Сінклер уже замінив Мішель Дрюкер. Зрозуміло, що одружений чоловік помиляється, коли заздрить холостякові, але він нічого не може вдіяти, це сильніше за нього, він вважає, що на холостяка так і вішаються жінки, що його життя сповнене пригод з італійськими уїк-ендами, оральними насолодами, вишуканими любовними втіхами, новими позами та млосними повідомленнями на автовідповідачу. Вони не переймаються тим, що холостяк щовечора повертається додому, спіймавши облизня, звичайно, якщо це тільки не учасник якогось boys' band (та і то лише якщо це модна група, а мода на них, як відомо, швидко змінюється). Найкращий доказ того, що холостяки знаходяться у жалюгідному становищі, це те, що жінки їх не хочуть: вони віддають перевагу чоловікам своїх найкращих подруг. Що ж до мене, то я живу не один, бо я слабак. У мене не вистачає хоробрості ані залишитися на самоті, ані вдруге одружитися.. Поміж депресивним холостяцтвом та безвихідним заміжжям є непевна зона - проголосимо її щастям. Шлюб є захистом боягузів від правди цього світу, тобто смерті, яїю говорить Селін «У подорожі на край ночі»» (той самий видавець). Але кохання - це: брехня, що має свої позитивні сторони, кажу я собі, покусуючи вухо Дельфін під місяцем,, що завис на висоті 384 400 км над нашими безневинними головами."

Сповідую. Він говорить моїми думками.
А якщо двоє різнющих людей вірять у одне й те саме, можливо, це правда?

середу, 12 жовтня 2011 р.

Більше не можу



Ні, це не осіння депресія, зовсім ні. Просто все змінилося, ця осінь не така, як завжди. Не пишуться листи, помирають герої, безглуздіє рима... я не можу більше бути такою самотньою.

Ні, це не осінь винна. І депресія тут ні при чому. Ні при чому також романтика і внутрішній розпач, ні при чому навіть вічна зненависть себе.

Коли кінець ніяк не виллється на папір, коли не можеш поставити крапку, бо вже пів року точно знаєш, яким буде наступне слово. Коли писати більше не так цікаво і непередбачувано, зміни це. Сідай за комп'ютер і пиши щось зовсім не те, пиши першу дурницю, що збреде в голову. І вона будe твоїм геніальним закінченням.

Мабуть, вся причина в тому, що я просто не зустріла його. Або пропустила. Що я надто зайнята своєю самотністю, щоб дозволити з'явитися у моєму житті йому.
Вся проблема у тому, що йдучи зранку і повертаючись увечері, я бачу багато хлопців: більшість з них мені подобається, когось хотілося б поцілувати, а декого отримати на ніч. Але серед них немає жодного, кого хотілося б любити все життя і не відпускати.

Просто на Личакові осінь. А ще до мене немає кому приїхати на вихідні.

Львів, невже це знову не те?

вівторок, 11 жовтня 2011 р.

Кладовище он-лайн

Рано чи пізно з цим зіштовхується кожен користувач соцмереж. Людина помирає, а її профіль лишається у спільноті. Минають місяці й роки, а бездушна система й далі пропонує зафрендити тих, хто вже напевне відповісти на запит про дружбу не зможе. Пропонує привітати їх із днем народження.

Можливо, це такий варіант життя вічного і хтось не проти, щоб йому писали й після смерті. Але мені боляче бачити автоматичні запити від тих, хто вже належить кращому світові. На те вони й покійники, щоб їм дали спокій.

Реєструючись у соцмережах, я жодного разу не бачила угод про те, що робити з профілем, коли тебе не стане. Хтось би волів, щоб усі згадки про нього видалили назавжди. Хто і як це може зробити? А комусь би хотілося лишитись у мережі своєрідним пам’ятником собі: нехай іще довго висять фото, останні думки й коментарі. Омана присутності.

Як на мене, найчесніше було б при реєстрації домовлятися про це з новим юзером. Створити таку "кнопочку". Що скажете?

понеділок, 10 жовтня 2011 р.

Сьогодні той день, коли виключили фонтани в парку Культури.

Так буває, коли зникають речі, до яких непомітно звикаєш. Я не знаю Львова з мовчазними фонтанами, сьогодні він чужий. Так буває, що близька людина змінюється до невпізнанності, і тоді дивно. Або просто зникає. Краще, коли зникає.
Простіше не бачити, як те, що ти любив, чи просто чого потребуєш, дивно і незвично зачіпає погляд. Простіше, коли все гладко і пастельно. Навіть якщо рутинно.

Наступила холодна частина осені і тільки чай у синьому горнятку здатний поділитись зі мною теплом.