І без тебе я з тобою...

Це був холодний осінній ранок. Такий ранок, коли має падати дощ, м’яко шарудіти по асфальту, стукати по парасолі. Але дощу не було, тому, без його меланхолічної мелодії, було безмежно сумно. Й самотньо.

Тролейбус ліниво і якось знехотя під’їхав до похмурого сірого храму.

Цікавий день – субота. В когось він асоціюється з базаром, в когось – з прибиранням, а найщасливіші згадують день шлюбу (минулого чи майбутнього). Кому що, одним словом. Мені ж останнім часом кожна субота минає з присмаком кадила і церковних співів. В цей день також прийнято поминати покійних.

Мабуть, кожному із нас дається тільки те, що та чи інша людина спроможна пережити. Не більше, але і не менше. Деякі знайомі переконують, що нещастя ми самі запрошуємо в своє життя. Не знаю.

Так чи інакше, але вони відбуваються: ми губимо парасолі, забуваємо виключити воду виходячи з дому і розбиваємось на великій швидкості. Так буває. Для прикладу, 40 днів тому втопився мій практично молодший брат. Між нами двадцять сім днів різниці.

У нашому місті є річка. Маленька і вутла, вона ділиться на два рукави, що ними оперізує його з двох боків. На одному з них живу я, на іншому – жив він.

Природа гірських річок в тому, що вони непередбачувані. Випаде в горах дощ, чи зійде сніг – і вона чимдуж поспішає перетворитися на швидкого каламутного монстра, корчуючи дерева й жадібно облизуючи дамби. Але достатньо тижня засухи, як усе стихає і її знову можна переходити вбрід, підкотивши джинси до колін.

Коли це сталось, Карпатами бушували зливи.

І ніхто не винний. Ось так просто не стало людини, а світ лише розгублено стенув плечима!

На цвинтарі було ще холодніше. Лавочки, вологі від роси й сліз, перекособочено виструнчились вздовж мармурових плит. На знайомій могилі такої плити не було (ще не час!), тільки квіти. Море квітів й вінків!!!

Кольорова ламінована фотографія частково втратила яскравість барв, вилиняла на сонці, від чого хлопець, зображений там, став більше схожий на звичайну данину історії. Всі плакали ще більше, ніж першого дня. На обрії ласкаво шелестіло красиве кремезне дерево, той же ж вітер кувйодив волосся.

Ніхто не винний!!! Тільки короткі "Микола Миколай." на хресті і маленьий збляклий образок чудотворця.

А сорок днів – це ще зовсім не показник. Цього часу недостатньо навіть для того, щоб просто усвідомити чиюсь відсутність. Я деколи чую його голос, вирізняю обличчя у натовпі. Він весело кидає: «Привіт, сеструха!» і кумедно так, по-котячому примружує очі. Ніколи не забуду його посмішки.

Це була хороша людина. І не тільки тому, що він мій двоюрідний брат, але всі це кажуть. Ось так приходять і кажуть: виразно й чітко, прямо в лице. Аж мурашки по шкірі.

Хотілося б познайомитись поближче з людьми, що він звав їх своїми друзями. І знайти сенс. Сенс життя людини, яка помирає у 18.

Коли ховали, було майже сонячно. А сьогодні, як на зло, сиро й мокро, холодно. Навіть без веселого накрапання дощу… Самотньо, одним словом.