Рідною про рідне, або аналіз мовної ситуації в своєму місті

 Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає.

Х. Арце

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях. А як відомо, суспільство внутрішньо неоднорідне, у ньому наявні різні класи, стани, прошарки. Кожен із них має свої мовні інтереси і навіть намагається виробити власну систему спілкування. так і з'являються так звані субкоди: соціальні діалекти й жаргони. "Мова без усіє сукупності таких субкодів, властивих розмовним мовам на сучаснму етапі, не може належним чином задовольнити комунікативні потреби суспільства." - зазначено у "Мові і нації". Але чи справді воно так?

Розглянемо на конкретному прикладі: місто Івано-Франківськ. За Польщі воно звалось Станіславів, а за Австрії – Станіслав. Один з обласних центрів Прикарпаття, 224 тис. мешканців, серед яких 195 тис. українців, майже 12 тис. росіян і 650 поляків. Можна сказати, найпатріотичніше місто України. Так що ж непокоїть його? І якою мовою воно думає?

За даними соціологічного опитування, виключно українською в щоденному побуті спілкується 95% населення, проте більшість із них все-таки вживає в розмові жаргон, суржик і різного роду запозичення з інших мов. Звичайно, процес взаємопроникнення слів з однієї мови в іншу - закономірний; значна частина слів однієї мови засвоюється, підпорядковується нормам і стає повноправною лексикою іншої. Вважається, що близько десяти відсотків слів сучасної української мови є іншомовними запозиченнями. Однак, коли ці слова вживаються бездумно й безсистемно, коли перекручується їх зміст і спотворюється звукове оформлення, це тільки засмічує, а аж ніяк не доповнює її. Можна сказати, тут таких мов дві: російська і польська. Отож, все по порядку.

Виключно російськомовних українців у Івано-Франківську насправді дуже мало. Та й просто так, на вулиці, чи в громадському транспорті, почути мову «старшого братнього народу» можна вкрай рідко. І то, в такому випадку це або туристи, або, власне, російськомовні мешканці, завезені колись росіяни і родини військових, або ж араби, яким вивчити нашу язик ніяк не повертається. Проте під значним впливом російської мови (історично так склалось), ігноруються лексичні, фонетичні, граматичні та акцентувальні форми слів і виразів нашої рідної. І тоді відбувається банальне калькування, чи просто проросійська вимова цілого ряду звуків, а саме:
- оглушення дзвінких приголосних звуків у кінці слів та в кінці складів;
- м’яка вимова звука «ч» ;

- оглушення вимови дзвінкого звука «г»

Російська мова має відмінні від української орфоепічні правила. Російською можна пропускати склади, «з’їдати» закінчення слів, ненаголошені «о» в цій мові  вимовляють як «а». Українська такого не допускає, а вимагає все вимовляти чітко. У цьому й полягає основна різниця між двома, як дехто переконує, подібними мовами. Коли людина думає по-російськи, тоді й чуємо «падарунок», «прагрєс», «періад», «любі маї» тощо. Це помітно й це сумно.

Дещо складніше з мовою польською. Адже пересічний мешканець міста вживає у розмові набагато більше полонізмів, ніж він думає! До них належать і спільні новотворення доби Речі Посполитої, і стародавні (такі, що сягають видань перших українських книг у шістнадцятому столітті) запозичення, і запозичені через польську мову латинські й німецькі лексеми. У XVII - XVIII ст. писемна традиція переривається, але вже на 20-30-ті роки ХХ ст. припадає нова хвиля вживання полонізмів у літературній мові українців. Потім, однак, починається доба "деполонізації", протягом якої полонізми витісняються русизмами. Проте існує довга низка полонізмів у діалектному українському просторі, котра не переривалася і в часи війн, революцій та інших соціальних катаклізмів, саме їх ми зараз і вважаємо «своїми». Також є певна політична різниця між запозиченнями польськими й російськими: надто свіжий ще у пам’яті період СРСР, коли все українське безперестанку гнобили й принижували. За цей час Західна Україна встигла помиритись з Польщею, але аж ніяк не з Росією. Російська мова й досі, на підсвідомому рівні, сприймається як імперська, мова окупації. Тому сучасна тенденція до збільшення питомої ваги полонізмів в українській мові не викликає сумнівів, зараз вони використовуються багатьма письменниками та журналістами, як своєрідні "антитіла" до русизмів.

Так, це правда, в Івано-Франківську  не треба довго ходити, щоб побачити й почути мовні покручі. Напис на рекламному щиті на вулиці Лепкого: «виготовляємо столішні». Не одразу й зрозуміла, що йдеться про «стільниці». Майже кожен чиновник під час публічних виступів «приймає участь» замість «брати» її, грішать промовці й фразою «на протязі…», коли мова іде зовсім не про вітер, а лиш про певний проміжок часу. Та й не тільки це. Проте ми виправляємось, вчимось, йде нове покоління, потужна хвиля свідомої молоді і, я надіюсь, нам вдасться це виправити.

Бути державною мовою - велика честь для кожної мови. Проте також і велика відповідальність. "У державній мові все має бути чітке й зрозуміле, гранично просте і гранично переконливе", зазначає Михайло Гінзбург. На сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація, кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях. І тому я вважаю, що, незважаючи на всі можливі класи, стани й прошарки, Західна Україна, як й Івано-Франківськ зокрема, повинні стояти в обороні рідного слова, повинні нести його на Схід, а не паплюжити ось так у власному ж домі.