Дякую, Костю!

Уже давно мала це написати, як і багато іншого. Та що зробиш: сесія. А сьогодні, зайшовши, зі здивуванням виявила, що блог іще живий-здоровий і чудово дає собі раду без мого нагляду. Але ось, в перерві між екзаменами і совість мати треба:)

Костянтин Москалець

Отже, була я 17 січня на презентації нової книги Костя Москальця "Мисливці на снігу". 

Чесно кажучи, спочатку, збираючись, я з захопленням думала про те, що ось нарешті матиму змогу познайомитись із цим чоловіком "вживу". А в цього почуття "зішествія" є довга передісторія...
Якось так склалось, що спілкуватись ми почали зовсім випадково. Навіть не те щоб спілкуватись... Коли я минулого року готувала для захисту наукової подобу якоїсь своєї збірочки, було прохання до Віктора Морозова написати щось на зразок передмови до неї, по старій дружбі. Віктор чемно подякував, але сказав, що такого писати не вміє, а ось Кость виявив бажання... Спочатку було обурення: "Та хто такий цей Кость?" та й прізвище, чесно кажучи, довіри не викликало. Але, на щастя, мій друг Гугл ласкаво просвітив мою непутящу голову, а тоді вже все кардинально змінилося: "Ого, Кость! Той самий"...
Він одразу викликав у мене симпатію. І навіть не тому, що написав про мене, як про трохи вдалого поета:) Насправді ця людина досить закрита й малослівна, живе сам собі в Бахмачі у "Келії чайної троянди", вирощує квіти, ловить рибу і не зустрічається з читачами... І тому не те що цікава (тобто надзвичайно цікава), а викликає в мене особисто повагу і захоплення. Я ж маніяк самотності й відчуження.
Проте я вже добряче його дістала, так що він навіть перестав відповідати на мої листи. Мабуть, так і має бути - він не приїхав, такий собі загадковий-наставник-ненароком, хоч я зазвичай стараюсь у творчості не наслідувати, та й взагалі, читати поменше чужого, щоб утриматись від ненавмисної компіляції і запозичення. Але тим не менше, його запрошення в гості досі в силі й цього літа я маю твердий намір ним скористатись. Дякую, Костю!

Келія весною

А тепер про презентацію. Все було дуже гарно. У Львові сніжило, сп'янілі від довгого безсніжжя люди снували туди-сюди з посмішками від вуха до вуха й ніяк не могли прийти в себе. Сніжинки були лапаті й солодкі, небо - фіолетове від міської ілюмінації.
Я трохи запізнилась, так що не одразу усвідомила, що щось не так. "Він не приїхав" - шепнув друг. Вдала, що так і мало бути. А що, десь у глибині душі я знала, що Кость не приїде. Можливо, і справді здоров'я не дозволило, а, можливо, як завжди, нелюбов до людських збіговиськ... хто зна.
Але було гарно. Людей прийшло небагато, все відбулося камерно й сімейно. Присутні на презентації Василь Габор, Тарас Пастух (автор передмови) та Віктор Неборак розказували багато цікавого про цю людину. Ми почули про те, як Костик перекинув Андруховичу стола з дорогим шампанським, про магічну спорідненість з Бройгелем та Лі Бо, про "Вону" й Галину Пагутяк, колишню дружину поета.
Неборак читав вірші.
Мені сподобалось і натхнення я набралась по вуха. Дякую, Костю!

Колись я читала в інтернеті інтерв'ю з поетом, де він признався, що вірш "Ти втретє цього літа зацвітеш" присвятив своєму кактусу, коли одного разу в його квітку сховався світлячок і вночі вона засвітилася. Надіюсь, люди, що, як і я, мають милі романтичні спогади, пов'язані з цією піснею, відчують тут тонку життєву іронію. Бо це правильно.
Не скажу, що до втрати пульсу захоплююсь Москальцевою поезією. Оскільки трішки й сама пишу, дивлюся на вірші, як на товар: оцінюю, аналізую і роблю висновки. І це зле. Рідко коли натрапляю на рядки, що справді "зачіпають". Тобто я помічаю цікаві образи, геніальні фрази й вдалі рими, але в душу це не лізе.
Проте Костик якраз належить до тих небагатьох винятків, що їх читаєш-перечитуєш і відчуваєш музикою, диханням, а не набором красивих слів. Можливо, це і є феномен того, що його вірші не можна покласти на музику, вони з музикою народжуються. Це ПОЕЗІЯ.
Тому "Мисливці на снігу" тепер живуть на моєму столі й чекають на свій автограф, заважаючи готуватися до сесії.
Дякую, Костю!

В тремкому полум'ї весни

згорять сніги, дотліє крига.

Допишеш ти свої листи

і дочитаєш книги.

Піднімеш голову, зиркнеш -

і вибухнуть зіниці:

у сіті є сонця, жінки

і птиці.

Костянтин Москалець, 1989