Аналіз мовлення журналіста: Ігор Лосєв

Кажуть, що журналісти – очі суспільства. Також можна сказати, що вони його голос, оскільки тільки те й роблять, що описують побачене. Але чи завжди вони правильно його використовують? Або: якими словами грішать українські газети? На жаль, преса, за якою можна було б вивчати граматику й орфографію рідної мови усе ще залишається великою, світлою й, погодьтеся, безмежно далекою, мрією.

Ігор Лосєв – один з найвідоміших журналістів нашого часу. Автор понад 2000 газетних публікацій, доцент кафедри культурології Києво-Могилянської державної академії, член Національної спілки журналістів України, перший лауреат Премії Джеймса Мейса. Його заслугам немає меж, він є співавтором шести універсальних підручників з етики, культурології та історії української філософської думки, його трьохтомне видання «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони» присвячена історії ідеологічного протистояння в Севастополі. І це чудово, я не буду нічого применшувати. Але, якщо чесно, його стаття в листопадовому номері газети «День» потрапила під мій «обстріл» першою, а тоді я ще цього всього не знала. Тому відшукала ще декілька його газетних публікацій за останній рік і розпочала свій аналіз.

Перш за все, у око впали дивні «неузгоджені» речення, значення яких, коли добре вдуматись, часто зводяться до абсурду. Наприклад, виявляється, наша країна не просто багата, а навіть «потенційно набагато багатша», та й книжка, один екземпляр якої перечитали всі його друзі, стала «бестселером» серед них, замість того, щоб бути просто популярною. Вершиною цього жанру став вислів «Інтелектуали, що зібралися під обкладинкою». Виникає питання: чому вони там зібралися? І яким чином, невже ця обкладинка настільки велика, що здатна вмістити їх усіх? Також трапляється певна «неузгодженість» між родами, що часто є гострим натяком на російську мову. Як, наприклад, речення: «Наша держава і його господарюючі об’єкти(…)», під час написання якого журналіст явно думав про «государство».

Тепер скажемо про тавтологію. У статтях Ігора Лосєва часто можна побачити поруч два слова, подібні за значенням, а то й відверто синоніми, як от: «саме тільки», «не заважає, не забороняє й не перешкоджає», «використовується одна й та сама таблиця». Тобто, зміст речення не постраждав би, якщо відкинути одне з цих слів, а виглядало б краще.

Часто трапляється й слово «повинен», як от: «ми не повинні визнавати». Святослав Караванський називає його словом «язичія», що заміняє українське «маємо», тобто, правильно було б сказати: «ми не маємо визнавати». Натомість Борис Антоненко-Давидович стверджує, що воно все ж має право на існування, але тільки у випадку, «коли ідеться про крайній ступінь потреби» і є прямим синонімом до слова «мусимо», що його журналіст також вживає досить часто й не завжди виправдано. Також, як дізнаємося із його статей, нашим політикам і митцям час від часу «присвоюють» різні ордени й звання. Що ж воно таке? Антоненко-Давидович на цю тему пише: «це дієслово в українській мові має два значення: «привласнити» і «прийняти до громади». Коли ж мовиться про те, що комусь дано звання чи якийсь орден, слід послуговуватись дієсловом «надати»». Відповідно, похідним від нього є дієприкметник «наданий». Префікс же у- Ігор Лосєв, здається, любить найбільше. Він у нього в словах «удається», «уранці», «усередині», навіть «удома», а вони присутні ледь не в кожній статті. Хоч насправді правильно було б «вдається», «вранці», «вдома».

Тішить те, що це, мабуть, єдині такі «хронічні» помилки. Інколи ще трапляються неправильні відмінкові закінчення: «багато країн пройшли» (пройшло), «бачать у Ющенку» (в Ющенкові); слова, що їх, згідно з правописом,  вартувало б замінити іншими: жителі (мешканці), дійсно (справді); чи навіть відверто кострубаті словосполучення, що можуть бути звичайним недоглядом коректора: «не дотримувати пристойності» (не дотримуватись), « у своїй доповіді оголосив на» (наголосив на), «бажає за краще» (вважає за краще), «не тільки(…), але й» (а й). Усе ще ріжуть слух кальковані з російської «їм» (орудний відмінок, ним) та «наступне повідомлення» (таке повідомлення), але це лише поодинокі випадки.

Можливо, більшість з цих помилок можна було б пробачити, особливо зважаючи на кримське походження журналіста й на тісні його зв’язки з російськомовним середовищем. Нагадаю, деякі свої статті Ігор Лосєв пише якраз російською – їх видають в Москві, а також перекладають на чеську та польську. І я певна, що деякі з цих слів вживають багато інших журналістів, письменників й просто українців, навіть не підозрюючи про їх неправильність. Але якщо ми говоримо про журналістику, як про очі, вуха й інші частини тіла істоти під назвою «суспільство», вона повинна використовувати виключно правильну й чисту літературну мову. Адже саме преса, радіо й телебачення супроводжують пересічного українця на кожному кроці й мають на нього найбільший вплив. Тому давайте слідкувати, щоб цей вплив був тільки позитивним.