Франція XVIII століття

Кадр з фільму

Постать парфумера зі знаменитого роману Патріка Зюскінда знайома практично кожному. Але зовсім не через те, що всі ось так дружньо взяли і прочитали його. Як і більшість історій нашого часу, ця стала відома широкому загалу саме завдяки вдалій, чи, принаймні, видовищній, екранізації. Я не буду вас агітувати ні читати, ні дивитися. Адже хто хотів, уже встиг це зробити.
Просто проведу паралелі, зважу за і проти, розкажу про переваги й недоліки на мою, чисто суб'єктивну, думку, їх обох.

Отже:
Патрік Зюскінд. "Парфумер, історія одного вбивці", роман. 1985 рік виходу.
Режисер Том Тіквер."Парфумер: історія одного убивці", кінофільм. Світ побачив 2006 року.


Думаю, і зі мною погодяться майже всі, що у більшості випадів книга залишається все-таки кращою за будь-яку екранізацію. Читач може уявити героя сам, намалювати у своїй уяві його постать, обличчя, руки. І, звичайно ж, цей образ буде значно ріднішим і кращим для нього, аніж те, як його побачила одна незнайома людина, власне, режисер. Проте не всім дана безмежна фантазія, не кожен має добре розвинену уяву. А зоровий образ, підкріплений голосом, сприймається людським мозком швидко й на довго. До того ж це значно простіше.
Ось у цьому й вся дилема.

Написано цікаво й захоплююче. Стиль простий, легко сприймається. Речення грубі, трішки неотесані й неприкрашені, тому надзвичайно природні й правдиві. Виразно чоловіча проза, чимось нагадує Шнайдера. Можливо, ці історії навіть чимось подібні: відлюдькуватість Жана-Батіста страшенно схожа на асоціальність Еліаса, проте у головному вони, все ж, відмінні. Адже коли у "Сестрі сну" провідним мотивом є, все ж, любов, то у "Парфумері" це не те щоб ненависть, але навіть повна відсутність будь-яких почуттів. Хоча, обидва вони були не прийняті генії, прожили божевільні життя й померли за власним бажанням.

Любов. Саме у ній і не зійшлися лінії книги й екранізації. Бо якщо у фільмі хлопець душить свою першу жертву, можна сказати, випадково, а все подальше його життя є великим пошуком ЇЇ за прообразам руденької дівчинки з мірабелями, пошуком її запаху (адже любити він може тільки так, відчуттям). То у книзі до створення найпрекрасніших парфумів його підштовхують зовсім не такі милі підсвідомі прагнення, а усвідомлений розрахунок, бажання підкорити цей світ і його нікчемних людей. Тому фінальне кіношне видіння на ешафоті з цієї точки зору є абсурдом, а смерть від розчарування і усвідомлення помилки нісенітницею.
Хоча, можливо, таким чином творці хотіли просто згладити кути і надати рисам жорсткої душі деякої романтичності. Проте, в результаті, частина ідей твору залишилась втраченою.

З іншого боку, у фільмі режисер зумів звести докупи ті речі, які в книзі потрібно було збирати по крупиночці впродовж цілого сюжету, щоб потім лише тьмяно здогадуватись про схований підтекст.

Патрік Зюскінд

Першим таким викритим змістом є смерть людей, що якось вплинули на життя Гренуя, одразу ж після того, як він іде від них. На сторінках роману такого не знайдеш, хоча думка простежується доволі чітко. І хоча не всіх автор убиває отак відразу, але яскраво описує їхнє подальше життя й, рано чи пізно, безглузду смерть.

Ще одним є легенда про чарівні парфуми фараона, що нібито пахли Раєм. У фільмі божественні парфуми, як сенс життя Жана-Батіста, набувають конкретнішого значення й вагомішого підґрунтя. Виразно вимальовується схема побудови аромату і те, що до цього існувало лиш у голові головного героя, тепер може зрозуміти й читач, чи то пак споглядач. І за це велике браво сценаристам.

Книга мені сподобалась, її написав беззаперечний майстер і знавець слова. Дедалі більше я починаю захоплюватися власне німецькомовною літературою під впливом таких ось письменників, як Зюскінд. І хоча говориться в ній про жахливі речі, вчинені надзвичайно черствою людиною, під час прочитання ти не відчуваєш жодної огиди, і симпатії теж, лиш деяке розуміння. Прийняття генія головного героя, як його свого часу не прийняв світ.

Фільм дивилася радше з цікавості порівняння, тому дещо пропускала, окремі деталі не запам'ятовувала. 

Але, мабуть, потрібно поділитись з вами ще однією теорією про співіснування паперового й візуального варіантів будь-якого твору. Бо насправді людині ближчий і рідніший той образ, який вразив її першим. Ніколи не забуду свого великого розчарування, коли після перегляду шикарного фільму про Фродо прочитала перших двадцять сторінок Толкієна, дальше яких не просунулась і до сьогодні, хоча автор, визнаю, геній. Тому давайте не судити строго і отримувати задоволення від історій у будь-якому вигляді.
Основне, щоб історії ці були виключно хорошими.