З весняної шухляди: він/вона

 Вона ненавиділа його ніжно, по частинках. Із отими парфумами з надписом «Версачі», новим костюмом, дводенною небритістю. Та ні, пахнув він шикарно. Як злочинець, якого постійно хочеться. Як фольга від йогурту, яку кортить облизати. Він – її алкоголь. Розуміла, що вистачить, треба зупинятися, проте ще ковточок.. Ще дотик, ще один його жарт, ще один обійм…

На кухні закипів чайник. Ні, таку каву він не пив. Вона розкрила пакетик, висипала порошок, залила водою. Ковтнула. Кип’яток обпік її язик. Так само, як і він цієї ночі.  Еспрессо-ніч. Знову ковток. Знову гаряче. Як він може пити таку гарячу каву? Вона старанно вибирає з круасану шоколад, рештки відправляє у смітник. Він відправив її на кухню мити посуд. Занадто багато енергії… А він ось так її використовує.

Вчорашній затишний італійський ресторанчик у середмісті. Так, соус до лосося був неповторний. У неї на губах дотепер цей післяприсмак. Спогади окутують… І їй хочеться скупатися у них повністю, закривши очі на передостанньому сидінні. І домріювати. І нехай її посмішка дивує, проте вона щаслива. Ці феромони розлітаються у повітрі, як сигаретний дим. До речі, він би мав ним пахнути. Вона очікувала почути цей запах. Проте упаковки сигарет у їхній квартирі не було. Дивні паралелі. Він би мав курити. Але пахне лише отими парфумами з надписом на флаконі: «Версачі». 

Він надивився мультфільмів і активно моніторить щоранку «Українську правду». А ще дозволяє читати переписки з іншими. Вона його не ревнує. Байдуже. Він і так не її. Він прототип більшості з тієї книги. Він нічий, як і вона. Проте вони змушують один одного посміхатися. І він, з такого дорослого і публічного, якого знає Гугл, перетворюється на милого і доброго, який сипле анекдотами. І час від часу він дивується їй: «Як, ти не знаєш, хто це?». А навіщо їй знати… І так все обдумано. 

Він не мав звички будити її поцілунками. Лише обіймами. А потім зізнавався, що страшенно голодний. Тоді вона вирушала на кухню. Оливки, сир, огірок, трішки перцю, солі. П’ять яєць на омлет. Червона риба, мультивітамінний сік. Знову кипить чайник. Але кави вона не питиме. Завтра, у «Дзизі», він знову замовить еспрессо, а вона амерікано.

Сьогодні так добре спалося…. Лише зранку ледь відчувався закладений носик після вчорашніх сліз. Він уже тихенько сопів прийшла з кухні. Спершу він намагався заспокоїти її, проте промовистим жестом пальця вона відправила його геть. Пішов. Проте вернувся і майже на руках заніс її у ліжко. Обійняв. Вона посиділа мовчки пару хвилин і вернулася на кухню. Не знала, чого плакала. Не в ньому причина, не в ній. Проте стало легше. Ні, погано їй не було… Можливо, так її організм відреагував на зміни. Хоча вона не змінилася. Така ж мила, така ж енергійна. Проте з ним вона перестала вживати фразу: «Не треба, я сама». Не посміла б. З ним їй не хотілося бути за щось відповідальною. Він вирішував, де вони обідають, снідають, вечеряють. Хто першим іде в душ, коли переходити дорогу. Він відкривав перед нею, за всіма правилами, двері, подавав і знімав плащ. Він знав, коли вона має прасувати його сорочку. 

Його пульс  90. Не знайшовши на мобільному секундомірів, вона вмикає диктофон. Червона кнопка показує, що запис розпочато. Його пульс чіткий, добре прослуховується. Проте 90 до кави – трішки забагато. На екрані транслюють німе, старе, проте якесь смішне кіно. І все-таки він більше хороший, ніж поганий. Досліджуваний нею об’єкт теж з цим погоджується.

Вона була про нього гіршої думки. А тепер просто посміхалася, лежачи на його грудях. Вона нарешті дізналася про колір його очей. Вдихала запах… Вона з ним все уявляла зовсім по-іншому. Проте такий варіант також був майже ідеальним. Вона якась занадто незіпсована для нього. Напевно… Хоча їй не відомо, що він про неї думає. 

Ще сонний, він також посміхався. Надто ніжно, не притаманно йому. Хоча, зрештою, хто вона така, щоб знати, який він справжній. Вони бачили один одного вживу вдруге… Проміжку між першим і другим разом було достатньо для розуміння певних речей. Вона не знала, що їх пов'язувало. Та і чи пов'язувало. Просто так мало статися.

 Він вміє бути смішним. А потім дорослим. Таким, як на роботі. А ще він багато говорить. Це так мило... Спочатку їй хотілося закрити долонею його балакучий рот, проте згодом навчилася слухати. Звикла його слухати. А потім дзвінко-дзвінко і щиро сміялася. Вона постійно слухала про його подруг по ліжку. Деяких вона знала, про інших здогадувалась. Він показував їхні фото, згадував. А вона розуміла: поки не ревнує, доти жива. Та і не ревнувалося якось. Саме тут, саме зараз він з нею. Цього більше, ніж достатньо. А завтра, через день, через два буде інша, але то вже її не цікавить.

Весняна погода сипле в лице дощем. Таке враження, що вітер поховався біля поворотів  і нападає у невеличких вуличках. Вона тримає його за руку обидвома своїми руками, ніби захищаючись від вітру. Дванадцятисантиметрові  шпильки  стукають по бруківці. По дорозі їм зустрічаються двоє кумедних дівчат, які гасають одна за одною і знімають все це на камеру. Він зацікавлено споглядає за ними. Пішохідний перехід. Оперний.

Вони стояли удвох на зупинці. Знову дув холодний вітер. Вона ховалася від цього морозяного душу за його плечі. Знову посміхалася. Вони поводились, як діти. Час від часу вона нагадувала про пристойну поведінку, проте сама з таким же успіхом про неї забувала. Її маршрутне таксі під'їхало, щойно вони прийшли. Номер 31. Посміхнулася. І сказала, що чекатиме наступну. Так пройшло півгодини.

На її мізинці - якесь кумедне дитяче колечко з кіндер-сюрприза. Дівчина, яка сидить у автобусі поряд, здивовано споглядає то на неї, то на зелене пластмасове колечко. Подумаєш...  Це перестало її цікавити. Життя занадто коротке, щоб підлаштовуватись під чужі правила.

Весь її теплий одяг залишився вдома. А тепер і всі теплі спогади залишалися у цьому місті. Тільки пульс швидкий-швидкий. Серце працює у два рази швидше. Це її плата. А ще він знає занадто багато таємниць. Її особистого. Проте все це залишиться там, неподалік Оперного.

Не вбита. Не поранена. Лише тепер вона зрозуміла, що ідеальний варіант – помічниця кілера. Він попереджав про небезпеку. Вона і не збирається закохуватись. Тільки допомагатиме йому вбивати. В результаті лише вона одна залишиться живою

Ті, що не зламали присяг

У чистий четвер, 12 квітня, з нагоди 100-річчя Пласту – Національної скаутської організації України, в Івано-Франківську відкрили перший у світі пам’ятник "Пластунам, що не зламали своїх присяг".

В урочистому відкритті скульптури взяло участь близько 300 пластунів з Івано-Франківська, Коломиї, Львова, Тернополя, Києва, Луцька та Чернівців. Спершу учасники дійства вимаршем пройшли центральними вулицями міста, після чого вишукувались на площі поблизу скверу А. Міцкевича де і відбулись основні урочистості.

Після вітальної промови одного з ініціаторів заходу Тараса Зеня символічну тканину з пам’ятника під барабанний дріб, гул гуцульських рогів та карпатських трембіт зняло четверо пластунів, кожен з яких представляв один із чотирьох уладів, вікових поколінь організації. Після чого скульптуру було освячено Владикою Володимиром Війтишином.

З вітальним словом до присутніх звернулися також представники місцевої та обласної влади. З промовами виступили заступник губернатора Івано-Франківської області Роман Іваницький, голова обласної ради, пластун Олександр Сич, міський голова Івано-Франківська Віктор Анушкевичус, а також один із керівників Пласту в Україні – Юрій Юзич.

Згодом під живу музику гуцульської кози (волинки) організатори урочисто нагородили спеціальними статуетками 15 благодійників, що найбільше доклались збором коштів для виготовлення та встановлення пам’ятника. Нагадаємо, що гроші на скульптуру скаути збирали впродовж 6 місяців, протягом яких пластуни продавали листівки на головній алеї міста, організовували культурні заходи (концерти, перегляди фільмів, тощо), аукціони для батьків з виробами найменших пластунів, а також через соціальні мережі закликали всіх охочих підтримати дану ініціативу.

Особливістю цього пам’ятника є те, що кошти на нього збирали не тільки франківці. До справи долучились пластуни зі всіх куточків України, а також українські студенти Оксфорду та пластуни з Лондона. Власними силами українським скаутам вдалось зібрати понад 50 тис. грн., в той час, як кошторис виготовлення та встановлення скульптури становив 120 тис. грн. Іншу частину фінансів виділила з бюджету місцева влада та надав зі свого фонду вихованець Пласту, секретар міської ради – Руслан Марцінків.

Автором чотирьохметрової скульптурної композиції є прикарпатський скульптор Володимир Довбенюк. На мармуровому постаменті зображена бронзова фігура юнака у пластовому однострої зразка 1925 року з наплічником за плечима та орлом на руці. Адже саме пластове покоління тих років брало найактивнішу участь в національно-визвольній боротьбі за Українську Державність. Тут же ж – пластун-учасник Дмитро з прирученим соколом у руці, саме він став прототипом для скульптури,

Як зізнався ініціатор виготовлення пам'ятника Тарас Зень: «Цією скульптурою ми не тільки хочемо вшанувати пам’ять тих членів Пласту які гинули за нашу свободу, але й маємо на меті створити таке собі щоденне нагадування для перехожих людей про Великі дні нашої визвольної боротьби»

Завершились урочистості складанням трьома пластунами присяги на вірність Богові та Україні. Так само, як і сто років тому, вони успішно виконали потрібні завдання, пройшли усі випробовування й готові не підвести своїх попередників.