Сіла сьогодні за написання книги.... Ось так просто: відклала величезний конспект, три іноземні й 100 слів на завтрашній диктант і сіла писати.

Вчора зловила себе на думці, що знову втрачаю сенс. Давно не писала тут чогось такого, досить бавитись у великого розумного чєловєка))

Я живу і ніби у кіно. Ніколи не сприймала своє життя серйозно, а ніби так, дивилась збоку. Це ніби не моє життя, не впізнаю! Та й що таке життя? Маю відчуття, що гублюся.... Згубилась далеко позаду.

Ось і сьогодні: сіла писати книгу. Другу. Першу вже закінчила, навчилась зневажати остаточно і готова пошвидше відправити на якийсь конкурс і забути. Нехай там вони розбираються. А я сіла писати нову....

Навіщо? Не знаю. Але знаю, що треба. Це буде книжка, присвячена братові, її побудова й ідея мене просто захоплює. Це має вийти шикарно! Надіюсь, вийде.

На цих вихідних написала свого першого патріотичного вірша, що дивно. Я ж патріотка, націоналістка, бандерівка змалечку!!!) Але ні - перший тільки зараз. Та ще й такий: в передчутті. Мені сподобалось. 

А все через той суботній бард-вечір, мене на нього друг витягнув.

Сьогодні їхала в трамваї і зрозуміла, що якби ось так, раптом, хтось підійшов, взяв за руку і повів за собою, я б пішла. Хоч на край світу. Хоч з ким.

Проблема лиш в тому, що я весела, гарна і мені щось трішки навіть вдається. А ніхто не приходить. І не бере за руку. Ніхто з цілого великого скрипучого трамваю!

Тому сьогодні я прийшла і забула про все. І сіла писати книжку. Другу. Про брата. Сама-самісінька у вечірньому Львові.

Микола завжди вмів знаходити мене поміж барвистих згортків абсурдної кіноплівки*