Мово рідна, слово рідне, скільки ж тобі років?

9 листопада - 

День української писемності та мови

Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ― продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття. 

Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере́дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є ще менше.
     Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

     

Факт перший.
Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.

     Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ― її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г(g i h), відбувається чергування звуків у і в. Так само в обох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri(“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
     В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду в одній і другій мовах; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого й середнього родів.
     Латинська й українська мови розрізняють три ро́ди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сí́м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ― чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.

Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare ldquo;випорожнятися” тощо. Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому́, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

     Факт другий.
Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ― це вже українські слова.

     Факт третій.
Коли в VІ ―VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.

     Зокрема в сербській і хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській; не ом’якшуються приголосні й перед звуком и. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога ― нози, рука ― руци, муха ― муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах.
     Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
     Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка́љужа, квочка, китица, кожух, крок, кут, ку́њати, крхки “крихкий”, < em>мршав “треба, и пого́тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення:травањ ― це “квітень”, липањ ― “червень”, српањ ― “липень”, листопад ― “жовтень”, але сечањ ― “січень”.

     Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому́ (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.

     Факт четвертий.

Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.

     Факт п’ятий.
До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. В ньому є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вітрила, лу́ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.

     Факт шостий.

 Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення ;ові, еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о:Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-. Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ.

У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ― ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.

Факт сьомий. 

Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні́ грамоти ХІ ― ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.

     Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоло́мъ; м’який звук ц: отьць“отець”, куницю, сороцицю,пшеници; префікс роз-:роздилилъ, розумно.
     Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову.Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго,великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби,от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.

     Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
     Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяни́х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госпо́да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы,та (сполучник) тощо. 

     Факт дев’ятий.
Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у сере́дині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере́дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.

     Факт десятий.
Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
             

Чи спиш, чи чуєш,     
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.

    
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
     Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
             

Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала. 

 
     Усе тут ― і особливий ритм, й імена поганських божеств ― старовинне, тільки не
мова.  Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка,
записана на Волині:
             

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,

Зправої ручейки ― літо відмикати,
З лівої ручейки ― зиму замикати.

     У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й
виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених
тут, безперечна. А мова їхня ― природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.

(за І. Ющуком)