Маркес всередині своєї "Самотності"

Симпатичні хлопчики виходять на передостанній. Прижмурюються, всміхаються, несамохіть тулять до плеча, а потім вистрибують з трамваю перед самісіньким мостом.


«А він уже настільки змирився зі смертю, що, можливо, від смирення й помер»

Як і в житті, я завжди їжджу до кінцевої.

Останнім часом читаю Маркеса.
Тиждень тому відмучила «Сто років самотності», а перед тим «Опале листя» й «Полковникові ніхто не пише». Зараз насолоджуюсь його маленькими історіями…

Письменник. Політик. Журналіст.
Лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 року.
На початку березня йому виповнилось вісімдесят п'ять. 

«Сто років…» схожий на бразильський серіал. Історія роду, зашифрована санскритом і запечатана словом старого цигана Мелькіадеса, бо ніхто не має права прочитати сувої, аж поки виповниться сто літ. Історія Колумбії.
Жінки тут незмінно вродливі й невтримні, чоловіки з покоління в покоління носять імена Ауреліано й Аркадіо. Дивні й запальні, мрійники й пройдисвіти, гартовані десятиріччями війн, кровозмішення й неможливих недуг, Буендіа захоплюють, вони лякають. І душі їхні пропащі. Бо «першого з роду прив’яжуть до дерева, а останнього з роду з’їдять мурахи».
Не дивуйтесь моїм словам, про цей твір неможливо сказати в іншому стилі, іншими словами. Бо це те саме, що не сказати нічого. Він пафосний, епічний та епохальний. Він круглий і цілісний, як всесвіт; неймовірно розгалужений, проте молекулярно стиснений на емоційному рівні.
І якщо десь на початку, всередині чи в кінці ви вирішите, що все це дурня і дальше читати неможливо (а так воно й буде), прошу, не зупиняйтеся. Мабуть, це не найкраща книжка вашого життя і ви навряд чи осилите її вдруге. Але те відчуття довершеності й правильності, що огорне вас, коли остання цеглинка на місці Макондо обернеться в прах, варте усього.

Та, а ще обов'язково прочитайте "Єва всередині своєї кішки".

Є книги, якими захоплюються, читаючи їх. Маркес належить до тих, кого обожнюють, дочитавши до кінця.

Магічний реалізм.

А симпатичні хлопчики виходять на передостанній.
Прижмурюються, всміхаються. Зачіпаються поглядом за пристойної товщини книгу. Я перегортаю 623-ту і на мить визираю в вікно, розглядаюсь по салону, щоб очистити свідомість. Рахую сторінки до кінця розділу.
На щастя, час ще є. Виходжу на кінцевій.

«Адже пройшло вже три тисячі років з того дня, як їй захотілося з’їсти апельсин»

AtmaSferNo

“Internal” – саме таку назву дала “AtmAsfera” своєму третьому студійнику, що побачив світ цього місяця. Робота над альбомом тривала досить довго, - перші записи було зроблено ще 2009 року. Географія творення пісень також широка: ловили натхнення в Україні, Польщі, Норвегії і навіть в Швеції. За час написання альбому гурт трохи змінив свій склад і остаточно переключився на романтику, проте фанати залишились задоволеними.

Місяці студійної роботи, кілометри гастрольних доріг та гігабайти фотографічних вражень – робота над «Internal» не завжди була легкою. «Це певною мірою стильовий та емоційний рубіж нашої тврчості. Альбом можна назвати завершенням певної творчої епохи в нашій музиці. Мабуть, щоб зрозуміти її, в неї потрібно зануритись з головою і пережити разом із нами...» - ділиться учасниця гурту Настя Яремчук (вокал, флейта).

Першими почули нову платівку в Чехії: музиканти нещодавно відіграли концерти в клубах Праги, Бирно, Простейова та Зліна. Щодо ротацій, то першим увійшов в радіоефіри твір «Bala». Причому радіостанцією, яка отримала право на першу трансляцію, стала Butterflies Radio (Маямі, Флоріда, США). В Польщі «Internal» з 26 березня з’явиться в мережі Empik. Концерти в підтримку нового альбому тут розпочнуться з квітня – першими в концертній трасі: Люблін та Вроцлав.

А вчора, 22 березня, свою третю студійну роботу “AtmAsfera” представила на Батьквіщині, у Львові. Концерт пройшов у рамках проекту «Побачення зі Львовом» у приміщенні МПК ім.Г.Хоткевича.

17 квітня відбудеться великий концерт-презентація альбому в київському клубі Sullivan Room.

Сказати несказанне

Перш за все вона – бунтарка, бо хто ж іще з українських митців відмовився від звання Героя України зі словами: «Політичної біжутерії не ношу!».Однак це не заважає їй залишатися також надзвичайно чуттєвою та ніжною українською поетесою, вірші якої продовжують перекладати різними мовами та навіть переспівувати. 19 березня Україна відсвяткувала день народження Ліни Костенко.

У різних містах це робили по-різному. Від Донецька до Львова і навіть Ужгороду любов до творчості Ліни Василівни об’єднала навколо себе творчу молодь, яка у цей день влаштувала серію флешмобів у своїх містах. У понад 10 населених пунктах України пройшли різноманітні заходи: від роздавання листівок із віршами до вальсування під пісні на слова Костенко. Львівські студенти також не залишилися осторонь і, як на підтвердження статусу «культурної столиці», організували в цей день низку святкових акцій, приурочених події.

З самого ранку студенти Львівського національного університету ім. Івана Франка, розташувавшись в холі університету, закликали усіх бажаючих долучитися до привітань і підписати Ліні Василівні вітальну «листівку» (святково прикрашений ватман), яку згодом передали поетесі. Зважаючи на велику кількість охочих, процес затягнувся і люди не заспокоїлись, поки на папері не залишилось жодного вільного клаптика. Опісля частина із них перемістилась на площу перед університетом, там, біля пам’ятника Франку, уже розпочалась інша акція – флешмоб. Студенти стали у формі серця і заспівали пісню на слова Костенко «Моя любове, я перед тобою», даруючи поетесі червоні паперові сердечка.

Апогеєм святкувань став творчий вечір у Львівському палаці мистецтв, присвячений Ліні Василівні. О 18.30, на коли було анонсовано початок, зал був уже переповнений, місць не вистачало, тому організатори закликали молодь умоститись на підлозі, поступившись місцем старшим. Серед аудиторії можна було зустріти людей різних вікових категорій, що є свідченням того, що поезія Ліни Костенко пройшла випробування часом. Після перегляду презентації (чорно-білі фотографії Ліни), святковий концерт під назвою «Мене не можуть люди не почути – душа в мені розгойдана, як дзвін» відкрив своїм виступом студентський театр «Наше все». Молоді люди спробували об’єднати вірші поетеси у сюжетну лінію, доповнивши їх музикою й рухом і перетворили декламування на креативну виставу. Потім гурт «Максимальна доза» виконав пісню «Нехай це витвір самоти», а дівчатка-бандуристки Таня та Марічка – “Вечірнє сонце, дякую за день”. Розчулив публіку ансамбль сопілкарів “Заграва”, виконавши добре впізнавану «Мелодію» Скорика. Насамкінець львів’ян порадували гості зі столиці. Патлаті хлопці з гурту “Веремій” завітали до Львова, щоб заспівати пару своїх патріотичних пісень під гітару. Публіка дуже тепло прийняла харизматичних юнаків, і не лише молодь(бабусі довго сперечалися, що заграти: ліричної, чи все ж таки патріотичної). Та й не дивно, адже їхня творчість – це поєднання фольклору, традиційної  української пісні із сучасною музикою. Часу було обмаль, тому думки зійшлись все ж таки на патріотично-ліричній “Кущі калини”. Після чого організатори вечору подякували присутнім і побажали Ліні Костенко довгих літ життя та невичерпного джерела натхнення.

Я маю мрію... (с)

Білоруська мрія / Белорусская мечта
Рік виходу: 2011 
Жанр: Документальний 
Режисер: Катерина Кибальчич

Не має значення, як його звуть. Це може бути ваш сусід, брат, чи просто незнайомий перехожий. Це може бути симпатичний хлопець, з яким ви зустрілись поглядом у метро. Це може бути обірваний жебрак, якого уже давно ніде ніхто не чекає.
Ось уже вісімнадцять років він живе в країні "останнього диктатора Європи".
Проте він має мрію...


Він правдиво й без зайвого пафосу розповідає про події 19 грудня 2010 року на площі Незалежності, коли спецназ жорстоко розігнав мирну демонстрацію опозиції. Росповідає словами очевидця, словами учасника. 
В основу фільму лягли події 2010 - 2011 років в Білорусі: президентська кампанія, репресії над інакодумцями, суди над білоруською опозицією і те, як це відбилося на житті «найстабільнішої» пост-радянської республіки.

Переглянути потрібно кожному. І не тільки тому, що на очі навертаються сльози. 
На якійсь із надцятих хвилин на тебе сходить прозріння і схожість з теперішньою ситуацією в Україні набуває беззаперечної ясності. Так, можливо наш "Яник" і виглядає милим дитятком в порівнянні з "Бацькою", проте той також колись умів бути милим. Умів важити на заводах картоплю й балакати відверті дурниці. Але білорусам чомусь уже давно не смішно...

«Білоруська мрія» - це розповідь про те, як режим може зламати людину.
6 листопада 2011 року, пройшла таємна прем'єра  фільму, про яку, задля безпеки, до останнього моменту знала тільки невеличка групка "своїх".


Тому: революцію - до серця.
Задумайтесь.