"Зайвий" день

Земля робить повний оберт навколо Сонця не за ціле число днів (365), а за 365 діб 5 годин 48 хвилин і 46 секунд. Щоб не відставати від космічних процесів і якось компенсувати "зайвий" час, був розроблений календар, у якому кожен рік, кратний чотирьом, має додаткову добу в місяці лютому. 

Проте кожен землетрус, цунамі чи інший масштабний катаклізм здатний зрушити вісь нашої планети на одну-дві секунди вперед чи назад і точний час постійно, а основне - непередбачувано, змінюється. Також, як відомо, за законами фізики, чим далі від земної поверхні, тим повільнішим стає час. Тобто для людей, що часто літають (ті ж самі стюардеси) такі "29 лютого" накопичуються ледь не щомісяця. Жаль тільки, що опускаючись на землю, його не можна використати додатково :)

У народі в цей день вшановують святого Касьяна, що зажив собі, м'яко кажучи, недоброї слави в наших предків. Не знаю точно, за що його так незлюбили. Проте, за однією з легенд, він відмовився врятувати потопаючого рибалку, за що Бог покарав його і "вділив" такий незручний день. Отож, коли приходить врешті високосний рік і 29 лютого, святий Касьян гнівається на людей і чинить їм зло. Також вважалося, що в цей день народжуються відьми.
У переказах, що побутують на Харківщині, цей святий нагадує казкового персонажа "з довгими віями аж до землі". Пам'ятаєте народні казки? Там час від часу трапляється такий дідок, чи навіть (!) бабуська, до яких головному героєві потрібно ходити за порадою. "Один раз на чотири роки святий Касіян підіймає свої вії і дивиться понурими очима. Лихо тому, на кого він гляне: гляне на людей - мруть люди, гляне на тварин - дохнуть тварини, гляне на поля - все сохне...". Тому в цей день не можна виходити з хати до схід сонця, щоб не зустрітися поглядом зі мстивим святим.
Поміж іншим, також існує багато легенд про непрості стосунки Касьяна з нечистою силою, що чимось відбілюють його репутацію. За однією з них, усі три роки він тільки те й робить, що сидить на чортові і б'є його молотом по голові. І лише у ніч своїх іменин святий має право залишити цей пост. Він йде до церкви і до самого світанку молиться. А чорт тим часом вилазить із безодні, щоб шкодити людям...

Не знаю, як там з надприродним, але за статистикою, в світі живе близько чотирьох мільйонів людей, що народилися саме цього дня (але навряд чи всі вони названі в честь святого покровителя Касіяна). Трапляється, що батьки ще в пологовому намагаються записати таких малюків на день старшими, чи (частіше) молодшими, щоб у майбутньому діти не ображалися за "загублений" день народження. Проте що робити, якщо все-таки?

св. Касьян очима наших предків

Відповідь на це питання намагався знайти німецький професор Генріх Гемме, що навіть склав спеціальний "календар святкувань" для народжених цього дня. За його словами, святкувати день народження можна і треба щороку, все залежить тільки від часу народження. Якщо людина народилася між 00:00 і 12:00 цього дня, то має право отримувати подарунки 28 числа, якщо ж у проміжку 18:00-23:59 - 1 березня. Тим же з уродинників, чия поява на світ припадає на середину дня, а саме від 12:00 до 18:00, автор пропонує ці дні чергувати, тобто одного року святкувати 28 лютого, а наступного - у перший день весни. Особисто ж я раджу не прив'язуватись до дати і святкувати, коли завгодно, хоч два дні підряд. Основне - щоб в колі хороших друзів.

І, ще один цікавий факт. У Шотландії це єдиний день, коли жінка може попросити руки нерішучого чоловіка. Він же ж, в свою чергу, не має права відмовлятися, інакше повинен заплатити величенький штраф. Свого часу на основі цієї традиції в Голлівуді навіть був знятий фільм, чия назва у перекладі звучить, як "Заміж у високосний рік". 

Я ж нагадаю, що у нас на Україні така практика існувала також. Проте, на відміну від стриманих шотландок, що могли це робити тільки раз на чотири роки, і то були змушені повідомляти про свій намір краєчком червоної нижньої спідниці, українки не церемонились. У багатьох селах центральної та східної України дівчина могла прийти сватати парубка, коли їй заманеться. Більше того - якщо хлопець не відповідав взаємністю, ніхто не мав права вигнати її і вона могла вільно жити у їхньому домі, допоки хтось із них не передумає. Ось так-от.

"Я не вмію кричати..." (с)

Ще за життя його називали чарівником репортажу, Геродотом нашого часу, голосом третього світу, репортером століття...
 
Нещодавно до рук потрапила книжечка, упорядкована відомою польською журналісткою Ганною Кралль. Називається вона "Автопротрет репортера".
Якщо чесно, не мала наміру щось купляти того дня, і, як зазвичай, зайшла в книгарню чисто з профілактичною метою. Проте взявши до рук і перегорнувши кілька сторінок, зрозуміла, що тепер в мене ніхто її не забере.
І взагалі, ця тоненька книжечка в м'якій палітурці мала би стати основним підручником, програмою-мінімум, без прочитання якої, журналісти-першокурсники просто не допускалася б до сесії!
Це так, до слова. 

І йдеться в цій чудо-книжечці саме про нього. Про гуру. Про автора "Імперії" і багатьох інших, на жаль, не перекладених моєю мовою книг, але заради яких я колись все-таки вивчу польську.
Їм'я його Ришард. Ришард Капусцінський.

Усе почалося з Пінська, де 1932 року в сім’ї вчителів народився Ришард. Це місто, яке в той час належало до міжвоєнної Польщі, стало не просто місцем народження, а заданістю, що визначила його унікальне життя, оскільки першою його серйозною подорожжю була еміграція в семирічному віці, після чого він не міг довго засиджуватися на одному місці. 
Він був репортером-екзотикою, їздив туди, куди не їхав більше ніхто. Роками жив у Індії, Африці, Пакистані. Його разом з Ернестом Хемінгвеєм та Габріелем Гарсіа Маркесом вважають представником «нової журналістики», яка описує факти засобами красного письменства. Капусцінському дуже імпонувала французька школа «Анналів», вона репрезентувала спосіб мислення, суть якого полягав у відтворенні цілісного образу з деталей і видобуванні з історії тривалих, незмінних елементів.
Кожну свою книжку він називав власною поразкою, бо використовував лише 20–30 відсотків зібраного матеріалу, проте вони були надзвичайно популярними. Яскравим свідченням цього можна вважати лист однієї дівчини з польського провінційного містечка, у якому йшлося про її "велику трагедію". Справа в тому, що під час одного з перших побачень її коханий запитав, які книжки Капусцінського вона прочитала? Та чесно зізналася, що навіть не чула про такого. Хлопець зреагував категорично: "Якщо ти така дурна, то я не хочу з тобою зустрічатися". 
У відповідь Капусцінський написав їй втішного листа і вислав книжки зі сподіванням, що у них все буде гаразд.

Сьогодні ж я спробую коротко і в тезах визначити для себе, у що ж вірив великий метр і що, на його думку, потрібно зробити, щоб стати хорошим журналістом.
Отже: "Автопортрет репортера", бліц-курс від Ришарда Капусцінського.

Про місію. Місія - це щось таке, плоди якого виходять поза нас самих. У всьому, що я роблю, намагаюся говорити власним голосом: індивідуальним, стишеним. Я не вмію кричати.

Про репортаж У серйозному репортажі слід бути трохи романтичним. Те, що ти переживеш насправді, запам'ятаєш, а того, про що забудеш, і так не варто писати. Репортаж - це універсальна форма висловлювання і складається з чужих голосів та досвідів. Ми тільки описуємо ситуації, які створив хтось інший. Потрібно розуміти, що місце, куди ми потрапили, можливо, дано нам лиш раз у житті. 

Про Батьківщину Можливо, колись, коли мені вже забракне сил на далекі світи, я дійду до того, що тут поруч, за кордоном. 

Про творчість. Коли маєш намір описувати дійсність, тоді писання впливає на дійсність. Писання - це happening. Якби я заздалегідь знав, що напишу, ніколи б писанням не цікавився. Я щодня починаю писати з нуля. Щодня я почуваюсь, як дебютант. Уже видана книжка перестає бути моєю. Те, що я написав досі, зовсім не допомагає, радше обтяжує. 

Про людей. Люди відрізняються тільки тим, якою мірою можуть опанувати страх. 

Про журналістику. Це надто складний фах для циніків. У добрій журналістиці, окрім опису події, є й пояснення її причин. Також справжня журналістика є інтенційна, тобто вона ставить собі цілі й намагається здійснити якусь форму зміни. 

Про об'єктивність. Ідеалом є, звісно, повна незалежність. Але людське життя таке далеке від ідеалу! Немає чогось такого, як об'єктивізм. Об'єктивізм - це питання сумління того, хто пише. 

Про репортерів. Репортер - залежний від людей, він може зробити лишень стільки, наскільки люди йому дозволять. Репортер абсолютно недієздатний. Бо якщо я з кимось зустрічаюся і знаю, що розмовлятиму з цією людиною тільки годину в житті, бо потім їду далі й уже напевне ніколи її не побачу, мушу усвідомлювати, що я на цю зустріч приречений. А людина скаже лишень стільки, скільки захоче, може навіть нічого не сказати. Але разом з тим репортер мусить бути анонімний. Розсекречений репортер втрачає шанс написати добрий репортаж. 

Про правду. Якщо напишеш поганий роман, від цього немає наслідків, просто з'являється ще один поганий роман. Але якщо репортер перебуває у двох країнах, які в стані воєнного конфлікту, і брехливо опише одну з них, це вже значно серйозніша ситуація. Що зазвичай є першою жертвою війни? Правда. Але відхід від правди не є прямою брехнею, обманом є прийняття брехні за правду. 

Про літературу. Часом в літературі настає такий момент, коли раптом виникає багато подібних творів, всі починають викладати свої думки мовби на одній частоті. Література завжди пишеться з літератури. Проте у кожній книжці є принаймні одна захоплива думка.  

Про книжки. У мене завжди була одна філософія: мати якнайбільше книжок, я дотепер звожу їх зі світу. У шістдесятих роках в Нігерії, коли я серйозно захворів, мене вислали літаком, а речі окремо. Митник на Гданському вокзалі довго допитувався де, власне кажучи, мій багаж, бо прийшов ящок книжок, одні джинси і сковорідка. 

Про читачів. Наші читачі, слухачі й глядачі - дуже розумні люди, які швидко розпізнають вартість нашої праці й так само швидко починають пов'язувати її з нашим прізвищем. Вони знають, від якого журналіста отримають щось вартісне. Це і є саме той момент, який дає нам кваліфікацію в праці. 

Про телебачення. Телебачення спричиняється до того, що ми живемо у світі казки. Пересічна людина знає стільки, скільки їй покаже американське телебачення. Усі інші телебачення, включно з нашим, купують матеріали в американського й орієнтуються на нього. Сьогоднішні медіа рухаються стадно, як вівці. Вони не можуть спромогтися на окремий рух, ні від кого не залежний. З цієї причини всюди читаємо і слухаємо ті самі повідомлення, ті самі новини. 

Про події. Щодня відбуваються важливі події, про які світ ніколи не дізнається, бо там не було представників медіа. Справа в тому, що усі хочуть бути на місці, де відбувається трагічний, але "фотогенічний" апокаліпсис. Мене ж більше за революцію цікавить те, що відбувається перед революцією; більше за фронт - те, що діється за фронтом; більше війни - те, що діятиметься після війни. 

Про інформацію. Є три типи джерел, найважливішим із яких є люди. Другий - документи, книжки та статті. Третім джерелом є світ який нас оточує. Сьогодні головною проблемою є невпинний приріст двох перших джерел. Навіть не сама кількість даних, а відсутність шансу їх переробити. При цій гонці минуле стає не історією, а відразу археологією. 

Про майбутнє. На щастя, ще існує серйозний репортаж і він себе захистить. Це як із доброю літературою. Вона виживе незалежно від того, якою кількістю детективів чи солодких книжечок її буде привалено. 

P.S. В останній день січня 2007 року Ришарда Капусцінського поховали у Варшаві... Одразу після його смерті італійська газета «Corriere della Sera» надрукувала згадку про сцену з престижного і сумнозвісного водночас готелю «Палестина» в Багдаді. Там, висвітлюючи падіння режиму Саддама Хусейна 2003 року, проживали журналісти з усього світу. Дехто з присутніх відверто пишався близькістю свого перебування до історичних подій. І тоді один з наймолодших репортерів запитав, що в такій ситуації зробив би Ришард Капусцінський? Група мовчала, дехто опустив голови... Тоді одна журналістка з Польщі відповіла: «Його б не було тут у готелі з нами. Він був би деінде, в якомусь іракському будиночку, зі звичайними людьми».

Трішки гумору з "пташиної коробочки"

Bird Box Studio - порівняно нова лондонська студія, проте уже доволі популярна завдяки своїм анімаційним мініатюрам. 
Їхнім "коником" є чорний гумор в поєднанні з такою щирістю й безпосередністю, що у життєвості сюжетів сумніватись якось не випадає. Прості малюнки, відсутність діалогів роблять зміст доступним і зрозумілим на всіх континентах. А переглянувши хоча би одне їхнє відео, ви станете їхніми фанами назавжди.
Мало що відомо про них. На офіційному сайті сказано, що засновник, Ант Бладес, раніше працював у медіа, створюючи анімовану рекламу й багатосерійні мультфільми. Зараз його чудові мініатюри транслює ВВС Сomedy. А найновіший різдвяний мультфільм-привітання за три тижні переглянуло 3000000 інтернет-користувачів.

Пропоную вашій увазі підбірку моїх улюблених їхніх творінь.
Усі відео взято з офіційного YouTube-каналу.

Anybody who rides a bike is a friend of mine (Harry Fisher)

Ерленд Лу (Erlend Loe) – відомий норвезький письменник, кіносценарист, перекладач. в Україні зокрема відомий як почесний гість Шостого Львівського Міжнародного Літературного Фестивалю в рамках 18 Форуму видавців у Львові.
Народився письменник 24 травня у місті Тронхейм, Норвегія. Після проходження альтернативної цивільної служби в театрі, вивчав літературу, кінознавство та етнологію в Осло. Окрім того, відвідував Данську Академію Кіно в Копенгагені та Академію Мистецтва в Тронхеймі. Авторський стиль Лу часто характеризують, як зумисне наївний. Чи не тому, що його найвідомішим романом є твір під назвою "Наївний. Супер"?  А його, як свідчить всесвітня паутина, перекладено вже понад 20 мовами.

Прочитала цю знамениту книжку і я. Знаєте, у видавництві "Фоліо" вийшла цікава і дуже мила серія "Карта світу". Так ось, Лу на цій карті представляє Норвегію. Книжки невеличкі, в твердій картонній обкладинці, з фігурними прорізами. Оригінально, одним словом, увагу привертає.
Не втрималася і я. І хоча в моєму арсеналі їх таких покищо лише дві, але прочитала я достатньо, щоб поділитися враженнями з вами. І скласти якусь суб'єктивну думку. Отож...

"Наївний. Супер", 1996 рік
"Доплер", 2004 рік

Головним героєм "Наївного..." є молодий хлопець, йому 25. Про таких кажуть "молодий і перспективний", тільки б знати, що воно означає. І от одного разу під час гри в крикет, перспектива якось обвалюється, а натомість приходить глибоке відчуття власної нікчемності. З ким не буває, скажіть?
Він складає список. Взагалі, складати списки - річ корисна й захоплююча. Отож, у нього є хороший і поганий друг, брат, кредит на навчання, велосипед, фотоапарат і пара майже нових кросівок. Натомість немає планів, захоплень, коханої дівчини й годинника.
Тоді він купляє дошку для гупання і червоний м'ячик. А ще товаришує з сусідським хлопчиком.

"Перспектива, до речі, могли б бути чимось таким, що можна було б купувати й вводити собі внутрішньо"

У "Доплера" щось схоже. Його так і звати - Доплер. У нього зразкова жінка, двоє зразкових дітей, красивий будинок у фешенебельному районі Осло і купа справ. А ще у нього помер батько.
Для цього чоловіка ідеєю-фікс стає ліс, у якому він падає з велосипеда. З того часу він там оселяється і стає таким собі лісовим філософом, поборником гармонії зі світом й натурального господарства.

"На мій погляд, вихід один: люди, що нині живуть, мають зникнути, а їм на зміну народиться нова порода людини. У ній буде менше агресії, вона все почне з чистого аркуша."

 Книжки схожі. Обидві закликають до втечі, зокрема від людей і цивілізації. Закликають бути простіше, жити сьогодні. Все актуально.
У своїй мові автор грубуватий. Він любить лаятися і говорити все, як є. Не дарма ж одному зі своїх героїв дає кличку "член-з-ногами", що, по ідеї, мала би підкреслювати усю жахливу ідеальність його життя, а натомість є чимось абсурдним і дещо смішним.
Також під сумнів підпадає фірмова "наївність". Бо якими-якими, але наївними ці книжки не є точно. Вони просто лаконічні, слова тонко складені в потік свідомості і нагадують звичайну відверту розповідь, з ноткою сарказму й нальотом зверхності. Тут не йдеться ні про сюжет, ні про зміст (хоча й вони інколи присутні), це просто розповідь. Тому читається легко.

Загалом усе непогано. Ідеї цікаві, легко застосовуються на практиці у боротьбі з власними "тарганами", і, погоджусь, дієві. Але хто шукає глибокої філософії й розумного розмірковування над сенсом буття, тут цього не знайдете. І це теж добре.
"Якби я не став письменником, то став би став пілотом десь у Алясці чи в Канаді. Я б перевозив їжу, людей і пошту у віддалені куточки світу.", зізнається Лу.
Але уявити Ерленда Лу без велосипеда, як на мене, не можливо.

"Я вірю в очищення душі через забавки й розваги"

Інші книги автора:

• «Tatt av kvinnen» («Під владою жінки») — роман, 1993 рік
• «Fisken» («Курт і риба») — дитяча книга, 1994 рік
• «Maria & José» — книга картинок, 1994 рік
• «Kurt blir grusom» («Курт звіріє») — дитяча книга, 1995 рік;
• «Den store røde hunden»  — дитяча книга, 1996 рік
• «Kurt quo vadis?» («Курт, куди йдеш?»)  — дитяча книга, 1998 рік
• «L» («У») — роман, 1999 рік
• «Fakta om Finland» («Факти про Фінляндію», «Найкраща країна у світі») — роман, 2001 рік
• «Kurt koker hodet» («Курт парить мізки») — п'єса, також перероблена в дитячу книгу, 2003 рік
• «Volvo lastvagnar» («Вантажівки “Вольво”») — роман, 2005 рік
• «Pingvinhjelpen» — п'єса, 2006 рік
• «Muleum» (Мулей)  — роман, 2007 рік
• «Stille dager i Mixing Part» («Тихі дні в Перемішках») — роман, 2009 рік

Те Що Варто Побачити

Вчора у львівський кінопрокат вийшов фільм Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь". Як відомо, всеукраїнська прем'єра відбулася ще 19 січня, але оскільки стрічка має тільки десять копій, їй доводиться постійно "мандрувати" з міста до міста у пошуках свого глядача. Згодом, як в одному зі своїх інтерв'ю запевняє директор B&H FILM DISTRIBUTION Богдан Батрух, вона має шанс появитися в прокаті міжнародному, незвичною історією зацікавилися в Польщі, Росії, та, "що для нас було цілком несподіваним" в Мозамбіку, а також її прагне побачити українська діаспора Канади, США й Австралії.

Керівники проекту особливо пишаються тим, що все у фільмі - і актори, і натура, і гроші, і звук - позначено маркою Made in Ukraine, і це дуже важливо, адже до цього в нас не було ланки технологічного циклу поствиробництва і відзняті матеріали вивозились за кордон. Зараз же єдиним "неукраїнським" елементом є перший кадр (потім від зустрічається ще й всередині фільму), що був відзнятий в Андах під час подорожі з Київським яхт-клубом до Америки.
Загалом же від задуму та початку роботи до прем’єри спливло майже шість років. Проблема — «перебої» з фінансуванням. Коли «пішли» гроші, все вдалося зняти фактично за півтора року.Як розказує сам режисер, метою було "створити позитивного українського героя, що досі було рідкістю". І йому це, чесно кажучи, вдалося.

Захоплююча історія, начебто не прожита, а навмисне для кіно створена - так виглядає доля Героя Радянського Союзу, льотчика Івана Даценка, покладена в основу сюжету. Народився Іван Даценко 29 листопада 1918 року у селі Чернечий Яр неподалік Диканьки на Полтавщині. Закінчив льотну школу, з перших днів війни пішов на фронт. Був командиром ланки бомбардувальників, здійснив близько 300 бойових польотів. Його літак збили німецькі "месери" 19 квітня 1944 року під Львовом і потрапив у полон, звідки - до сталінських таборів, як "зрадник Батьківщини".

Кадр з фільму. Додока (Дмитро Лінартович)

Ймовірно, він утік і через Чукотку якимось чином пробрався на Аляску, потім до Канади, але жодних свідчень про це немає. Відомо тільки, що 1967 року на виставці Експо-67 у Монреалі під час відвідин поселення індіанців вождь, почувши українську мову, звернувся до киян українською, що викликало у тих неабияке здивування. Більше поспілкуватися з вождем вдалося тільки Махмуду Есанбаєву, про що він розповів у своєму інтерв'ю уже після розпаду СРСР. Саме він і заявив, що зниклий безвісти Іван Даценко і є той самий індіанець.

Що ж, тепер про власні враження від перегляду. Трайлер був досить багатообіцяючим (коронна фраза "Товарищ индеец, вы местный? - Тутешній" викликала дикий захват), тож очікувалося справді чогось надзвичайного, чи хоча би незвичного. До кінотеатру потрапила передостаннього дня показу у рідному місті: вечір, на термометрі -26 і повний зал народу. Аудиторія - молодь і літні люди.
Початок фільму. Любовно зняте передголодоморне село, не дуже доладно намальований комп'ютерний повітряний бій, до болю знайоме етно-техно від "ДахиБрахи"... романтика)) Сюжетна лінія, спочатку трішки розмита, легко "втягає" глядачів, зал, не стримуючи емоцій, реагує на всі події на екрані. Кіношного двійника Даценка назвали Іваном також, хоча прізвище змінили на Додока. Обличчя в головного героя красиве і мужнє, такий собі Джеймс Бонд.

Кадр з фільму. Люба (Ольга Гришина)

Найбільше, що кидається в очі (чи то, швидше, у вухо) при перегляді - багатомовність стрічки. А там все, як і в житті: актори легко переходять з української на російську, згодом на англійську, індіанську і навіть на татарську, що супроводжують українські субтитри. У зв'язку з цим чула деяке невдоволення, люди скаржились, що їм незручно читати з екрана. Проте коли восьмирічний хлопчик втретє запевнив мене, що читати встигає, а я йому тільки заважаю, вирішила, що проблеми у цьому, як такої, немає.
До речі, щодо сімейності кіно. Дівчина на касі намагалася мені делікатно пояснити, що фільм не зовсім "дитячий", проте він виявився значно ніжнішим, ніж більшість того, що крутиться зараз по телебаченню. Тричі актор у кадрі лається, одна еротична сцена, яку еротичною, як на сучасне кіно, й не назвеш. Ось і все.
Друга особливість стрічки - її поетичність. І "лірична балада" тут повністю себе виправдала. Основним лейтмотивом сюжету є любов; усе, що відбувається - відбувається з любові. 
Фільм позбавлений пафосу - політичного, ідейного, будь-якого. Тут і красуня-дружина, і безвідмовний патріотизм, і чарівна легенда про політ лелек через фронт. Усе щиро. Гумор - просто шикарний.
Окремо вартує сказати про містичне наповнення кадру. Адже Додока, окрім усього, ще й характерник мінімум у третьому коліні. "Дід мій на плузі літав", хвалиться він молодому курсантові, а сам Іван тікає з концтабору, перекинувшись на вовка, як це раніше зробив, за свідченнями в'язнів, його батько. Усмішку також викликають магічне примовляння "Без вітрил і без колес неси мене до небес" та відганяння вовка народною піснею (особливо чарує кадр опісля, де індіанські діти різного віку старанно розучують слова "била мене мати...", а на фоні сушиться гуцульський ліжник). Одразу в память приходить, як на початку Люба, дружина Додоки, проганяє цього ж таки звіра татарською, проте це було не настільки ефектно, бо вона не співала:)

Іван Даценко: до і після. Фото із сімейного архіву.

Без сумніву, є також до чого прискіпатись - від історичних тонкощів до суто кінематографічних деталей. Так, американські бомбардувальники, котрі базувалися під Полтавою у 1944 році, навряд чи б стали перевозити особистів НКВД з одної ділянки радянського фронту на інший. Так, на комп'ютерній графіці, схоже, трохи заощадили - наші можуть робити і краще. Але фільм знято хороший, тож залишається тільки рухатися далі.

Цікаві факти:

• Бюджет  фільму склав понад 16 мільйонів гривень.

• Усі актори — з українською «пропискою». Тут ми бачимо і братів Капранових (епізод з хрущовською кукурудзою в Канаді), і «довгоносика» Віктора Андрієнка, і доньку режисера Іванну Іллєнко. Головний вантаж стрічки несуть Дмитро Лінартович (Додока), Віталій Лінецький (його супротивник, енкаведист Степан) та Ольга Гришина (Любов Карімова).

• Індіанський вождь, який знав українську, мав четверо дітей. В Україні у Івана Даценка не було дружини і дітей. Мав "українець у пір'ї" й звичайне англійське ім'я - Джон Макнобер. Його рідний брат Василь, загинув у лавах радянської армії під Ленінградом. Дочка молодшої сестри, Дарини, сьогодні мешкає разом із матір'ю у Полтаві.

• В документах на отримання Даценком Зірки Героя значиться номер 1733. Бірку саме з таким номером режисер "прикріпив" на куфайку зека Івана Додоки.

• Фільм отримав Гран-Прі ІІІ-го Київського Міжнародного кінофестивалю «за кращий повнометражний художній фільм»

Кава з любов'ю

“… Відпочиваючи в Неаполі, почув про старовинний звичай, який ще досі шанують деякі тамтешні власники бістро. Враховуючи ціну еспресо біля стійки (а вона мізерна) клієнти нерідко вигрібали дріб’язок з кишень і купували дві кави, випиваючи при цьому тільки одну. А бармен записував собі на дошку одну безкоштовну каву для випадково зайшлого бідняка ”. Тоніно Бенаквіста, "Малавіта"

Власне, так. Сьогодні я говоритиму про "підвішену каву". І не тому, що явище це для мене нове (хоча відносно), просто днями мала приємність зігрітися саме таким чином у одній із львівських кав'ярень, із задоволенням продовживши естафету. Зайве казати, що несамохіть наштовхнулась на певну критику. Вартує поділитися досвідом і з вами.

"Підвішена кава" — це анонімне пригощання будь-кого кавою. Хоча, назва уже дещо образна, оскільки "підвісити" можна будь-що. Відбувається це наступним чином: ви замовляєте і платите за кілька порцій, одну для себе, а решту просите "підвісити". Далі бармен відмічає на спеціальній дошці (чи іншому відведеному для цього місці) кількість «підвішаного». Після цього будь хто бажаючий може замовити це безкоштовно. Схема проста, як і все геніальне.

Можливо раніше в Україні щось подібне й існувало, проте широкого розголосу цей рух набув завдяки харківському журналісту Зурабу Аласанія. Він створив рух «Открытые ладони», в рамках якого було створено сайт, спеціальний логотип і пропагуючі листівки. Невдовзі до його ініціативи долучилося кілька закладів Харкова, а далі Ужгород, Одеса, Київ...

І було би все прекрасно, якби не одне малесеньке "але". З плином часу вдосконалювалися й традиції - сьогодні "підвішані" страви й напої стали не просто поживою для бідняків, ними не гребують й забезпечені люди. Проте у нас чомусь ця видозміна не надто вжилася (причина, мабуть, в менталітеті). Тому поясню просто: люди, ніхто не вважатиме, що ви "бідачко", чи хочете підкріпитися "за чийсь рахунок"! Вас пригощають, щиро і по-дружньому пропонують випити тепленького і з'їсти тістечко у цей холодний зимовий день, невже ви відмовитесь? Звичайно ж, я думаю, що безхатченки користуються цією "послугою" теж, і це добре. Бо ви також можете потурбуватися про них, "підвішавши" щось у відповідь,  якщо совість галасує, що це для когось "останній шматок хліба". Це немов спілкування, чарівна комунікація на рівні невпізнаваності й доброго діла.

Тому я з насолодою випила смачнюще експресо, ледь гіркувате, і з посмішкою уявляла собі людину, що зробила мені таку приємність. А потім залишила грошей іще на дві порції.
Воно того варте!

Про трамваї (трішки поетично)

Чудовий сьогодні день! Зранку небо чисте, сонце яскраве, термометр радісно застиг біля позначки "-10".
Звично петляю між будинками, виходжу на зупинку.
Хрумтить під підошвами сніг.

Зазвичай я їжджу трамваями, просто люблю цього рогатого представника міського транспорту і, повірте, не лише за симпатичну мордочку. Його меланхолійна їзда ідеально підходить для читання розумних книг і медитативних роздумів над сенсом буття, де різкий голос водія (чи, найчастіше, саме водІйки) всього лише спосіб час від часу повертатись до вимушеної реальності.
Для мене Львів завжди розпочинався і розпочинатиметься трамваєм, а так і має бути.


Невеличкий екскурс в історію. Виявляється, перший львівський трамвай вийшов на маршрут 1894 року, цю подію австрійський уряд приурочив Загальній виставі крайовій - промисловому ярмарку, що якраз відбувався у місті. Наскільки бабця Австрія піклувалася про своїх тирольців Сходу говорить той факт, що у Відні електричний трамвай було запущено пізніше, ніж у Львові, так само як і в багатьох європейських столицях, зокрема у Лондоні.
"Єдинка", тобто маршрут №1, сполучала залізничний вокзал з Личаківською. До 1923 року цей маршрут позначався літерами LD (Lyczakow -- Dworzec, тобто Личаків -- Вокзал.)
Ось так ось, куди там до нього якимсь маршруткам!

Окремо вартує сказати про людей, бо люди в трамваях особливі.
Їх помітно одразу. Уже при вході ти можеш визначити, хто з них їздить тут щодня, а хто опинився за збігом обставин. Їх відрізняє спокій та гармонійна злагодженість рухів. Вони рідко передають за проїзд, оскільки на дні гаманця завжди знайдуться один-два квиточки. Вони давно вивчили напам'ять рекламні гасла і не протирають шибку від надокучливого інію, бо завжди точно знають, де і як мають вийти, навіть якби рухались у повній тиші й темряві. Вони люб'язні й усміхнені, черствим людям більше довподоби метушливість маршруток.
Як там сьогодні сказав той дядечко з вусиками? А, "ніщо так не зближує людей, як громадський транспорт", а особливо таке романтичне його явище, як трамвай. Адже це те саме, що маленький поїзд! Тому, з часом, затяті пасажири перетворюються на таких собі колійних пілігримів.
Це мило, коли ти звільняєш місце бабусьці, а поруч за твоїм прикладом підводиться симпатичний хлопець, щоб всю дорогу майже непомітно торкатись ліктями. Або очі, які ти раптово пізнаєш і в голові зринає чергова дорожня історія. Або дивний дідусь, обличчя якого не перестає посміхатися завдяки глибоким зморшкам в кутиках рота, він бажає тобі вдалого дня і показує кошеня у пазусі, змовницьки підморгуючи.
Вражає згуртованість людей під час контролю, їхня запальна оборона "зайця". Дзвінке почуття гумору й безмірний словниковий запас колоритної лайки.

Ще я люблю трамваї за чарівну традицію допомоги ближньому. Адже трамвайний квиточок - річ зовсім не одноразова, як можна подумати на перший погляд. У кожному із них раз і назавжди зашифровано секрет світобудови й ламкості систем. Мандруючи із рук у руки, з кишені в кишеню, чи навіть просто мирно відпочиваючи на сидінні, де його хтось залишив саме для Вас, цей маленький клаптик паперу заряджається такою кількістю позитивної енергії, що здатний як мінімум запалити посмішку. Геніально.

А якщо без прикрас, то пам'ятайте, що кожен залишений вами квиток вирушає у маленьку подорож приємних дрібниць, з яких зазвичай і складається життя щасливих людей. І колись він обов'язково до вас повернеться, навіть не сумнівайтесь.

Тож будьмо щасливими!:)

Зима, ніч, вбивство... Поспіваємо?

8 жінок (2001)

режисер Франсуа Озон
країна виходу Франція

" Одна з них - вбивця. Хто?"

50-і роки. Французька провінція. Під Різдво у великому будинку збирається велика родина. Але радість зустрічі затьмарює страшна подія: господаря будинку знайдено мертвим у своїй спальні.
Телефонні дроти перерізано, машина не заводиться, ворота занесено снігом...
І кожен мешканець розпочинає власне розслідування.

Сюжет трішки "мильний". Вісім французьких панянок різного віку і статусу, що відчайдушно брешуть, приховуючи кожна свої скелети. Дикі сімейні таємниці, замішані на грошах, психологічних травмах і сексуальності, снігова ідилія та пустота навколо. Але те, наскільки весело це все подано, перевершує всі очікування! Фільм надзвичайно театральний, характери класичні, аж пластмасові, кольори яскраві. Заворожує.

Веселий мюзикл про родинну трагедію, дзвінкий перетин гротеску й сатири.

Романтичне кіно: відчайдушна втеча

Міняючи реальність (2011)

режисер Джордж Нолфі
країна виходу США
актори: Девід Норріс, Еллі Селліс, Гаррі Мітчел
віддалено засновано на оповіданні Фліпа К. Діка "Команда перемін"

Історія про те, як випадкова зустріч двох людей перевертає усе з ніг на голову не лише у їхньому житті, але й у цілому Всесвіті.

Він - майбутній президент, вона могла би стати легендою балету. Але одного разу, по дорозі на автобусну зупинку, Метт не розливає на себе каву. Потім він три роки їздить одним і тим самим маршрутом. Згодом зриває чуже весілля. Випадковості чи доля? І що керує нашим життям: свідомий вибір чи, може, те, що ми тільки вважаємо свідомим вибором?
Фільм про втечу, про бунт, про віру в себе і в правильність своїх дій.
Замішаний на романтиці й приправлений філософією.

Достатньо вдягнути капелюх і повернути ручку...

Вічне сяйво чистого розуму (2004)

режисер Мішель Гондрі
країна виходу США
актори: Джим Керрі, Кейт Вінслет, Крістен Дантс
"Оскар" за найкращий оригінальний сценарій

Для любителів занурюватись у психологічні дрібниці.
Чим цей фільм співзвучний з попереднім? У головних героїв одна мета - знайти кохану і втекти, інакше все поглине забуття. Проте на відміну від видовищного першого, цей значно глибший і вміє "зачепити".

Цього разу її звати Климентина, вона імпульсивна й малює волосся в яскраві кольори. Вона звертається до фірми Лакуна з проханням стерти із її голови пам'ять про Джоела.
Його звати Джоел і він теж вирішив скористатися послугами цієї фірми, проте під час процедури відбувається якийсь збій...
 Ми інколи навіть не замислюємося, як глибоко люди входять у наше життя і нашу пам'ять. Наскільки важливою для нас може бути ця пам'ять.

Миле кіно про Велику Любов, що переможе все і прекрасну буденність, якої не помічаємо...