Рідною про рідне, або аналіз мовної ситуації в своєму місті

 Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає.

Х. Арце

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях. А як відомо, суспільство внутрішньо неоднорідне, у ньому наявні різні класи, стани, прошарки. Кожен із них має свої мовні інтереси і навіть намагається виробити власну систему спілкування. так і з'являються так звані субкоди: соціальні діалекти й жаргони. "Мова без усіє сукупності таких субкодів, властивих розмовним мовам на сучаснму етапі, не може належним чином задовольнити комунікативні потреби суспільства." - зазначено у "Мові і нації". Але чи справді воно так?

Розглянемо на конкретному прикладі: місто Івано-Франківськ. За Польщі воно звалось Станіславів, а за Австрії – Станіслав. Один з обласних центрів Прикарпаття, 224 тис. мешканців, серед яких 195 тис. українців, майже 12 тис. росіян і 650 поляків. Можна сказати, найпатріотичніше місто України. Так що ж непокоїть його? І якою мовою воно думає?

За даними соціологічного опитування, виключно українською в щоденному побуті спілкується 95% населення, проте більшість із них все-таки вживає в розмові жаргон, суржик і різного роду запозичення з інших мов. Звичайно, процес взаємопроникнення слів з однієї мови в іншу - закономірний; значна частина слів однієї мови засвоюється, підпорядковується нормам і стає повноправною лексикою іншої. Вважається, що близько десяти відсотків слів сучасної української мови є іншомовними запозиченнями. Однак, коли ці слова вживаються бездумно й безсистемно, коли перекручується їх зміст і спотворюється звукове оформлення, це тільки засмічує, а аж ніяк не доповнює її. Можна сказати, тут таких мов дві: російська і польська. Отож, все по порядку.

Виключно російськомовних українців у Івано-Франківську насправді дуже мало. Та й просто так, на вулиці, чи в громадському транспорті, почути мову «старшого братнього народу» можна вкрай рідко. І то, в такому випадку це або туристи, або, власне, російськомовні мешканці, завезені колись росіяни і родини військових, або ж араби, яким вивчити нашу язик ніяк не повертається. Проте під значним впливом російської мови (історично так склалось), ігноруються лексичні, фонетичні, граматичні та акцентувальні форми слів і виразів нашої рідної. І тоді відбувається банальне калькування, чи просто проросійська вимова цілого ряду звуків, а саме:
- оглушення дзвінких приголосних звуків у кінці слів та в кінці складів;
- м’яка вимова звука «ч» ;

- оглушення вимови дзвінкого звука «г»

Російська мова має відмінні від української орфоепічні правила. Російською можна пропускати склади, «з’їдати» закінчення слів, ненаголошені «о» в цій мові  вимовляють як «а». Українська такого не допускає, а вимагає все вимовляти чітко. У цьому й полягає основна різниця між двома, як дехто переконує, подібними мовами. Коли людина думає по-російськи, тоді й чуємо «падарунок», «прагрєс», «періад», «любі маї» тощо. Це помітно й це сумно.

Дещо складніше з мовою польською. Адже пересічний мешканець міста вживає у розмові набагато більше полонізмів, ніж він думає! До них належать і спільні новотворення доби Речі Посполитої, і стародавні (такі, що сягають видань перших українських книг у шістнадцятому столітті) запозичення, і запозичені через польську мову латинські й німецькі лексеми. У XVII - XVIII ст. писемна традиція переривається, але вже на 20-30-ті роки ХХ ст. припадає нова хвиля вживання полонізмів у літературній мові українців. Потім, однак, починається доба "деполонізації", протягом якої полонізми витісняються русизмами. Проте існує довга низка полонізмів у діалектному українському просторі, котра не переривалася і в часи війн, революцій та інших соціальних катаклізмів, саме їх ми зараз і вважаємо «своїми». Також є певна політична різниця між запозиченнями польськими й російськими: надто свіжий ще у пам’яті період СРСР, коли все українське безперестанку гнобили й принижували. За цей час Західна Україна встигла помиритись з Польщею, але аж ніяк не з Росією. Російська мова й досі, на підсвідомому рівні, сприймається як імперська, мова окупації. Тому сучасна тенденція до збільшення питомої ваги полонізмів в українській мові не викликає сумнівів, зараз вони використовуються багатьма письменниками та журналістами, як своєрідні "антитіла" до русизмів.

Так, це правда, в Івано-Франківську  не треба довго ходити, щоб побачити й почути мовні покручі. Напис на рекламному щиті на вулиці Лепкого: «виготовляємо столішні». Не одразу й зрозуміла, що йдеться про «стільниці». Майже кожен чиновник під час публічних виступів «приймає участь» замість «брати» її, грішать промовці й фразою «на протязі…», коли мова іде зовсім не про вітер, а лиш про певний проміжок часу. Та й не тільки це. Проте ми виправляємось, вчимось, йде нове покоління, потужна хвиля свідомої молоді і, я надіюсь, нам вдасться це виправити.

Бути державною мовою - велика честь для кожної мови. Проте також і велика відповідальність. "У державній мові все має бути чітке й зрозуміле, гранично просте і гранично переконливе", зазначає Михайло Гінзбург. На сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація, кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях. І тому я вважаю, що, незважаючи на всі можливі класи, стани й прошарки, Західна Україна, як й Івано-Франківськ зокрема, повинні стояти в обороні рідного слова, повинні нести його на Схід, а не паплюжити ось так у власному ж домі.

"Мирний воїн" за щастя

 
Тепер я йду у дику далечінь...

Жанр: драма, пригодницький, біографічний
Країна: США 
рік випуску: 2007
Оригінальна назва: Into the Wild

Кіностудія / кінокомпанія: Paramount Vantage, Art Linson Productions
Режисер: Шон Пенн
Актори: Еміль Хірш, Марша Гей Харден, Вільям Хйорт, Джена Мелоун, Брайан Ш. Діркер, Кетрін Кінер, Вінс Вон, Крістен Стюарт, Хел Холбрук, Джім Гальєн


Він закінчив престижний Універтситет Еморі і розказує батькам про плани на Гарвард. Він розумний, гарний, непересічний. У нього є молодша сестра, яку він обожнює і старенька машина, яку ні на що не проміняє. Він щасливий.

У батька насправді інша дружина, а їхня сім'я зсередини більше схожа на віддалений макет чогось справжнього. Усе їхнє дитинство минуло в страху. Він не схильний нікому нічого доводити, але й не може більше бачити їх. Він тут задихається. Він мріє зникнути, його дратує соціум. Він щасливий?

Він ріже кредитки, спалює гроші, знищує усі документи. Чек з усіма своїми збереженнями, а це 24 тис. доларів, віддає до благочинного фонду: "Нагодуйте там когось". Він їде геть, узявши тільки найнеобхідніше. Він лишає машину, нелегально сплавляється до Канади, вбиває оленя. Він зустрічає на своєму шляху багато різних людей, кожен з яких, як і він, щось шукає. Але щоразу, як тільки все налагоджується, він знову зникає, залишаючи обіцянку ще зустрітись, але не відчуваючи зобов'язання її виконувати. Так він мріє дійти до Аляски. Він щасливий!

Геніальний фільм,  давно треба було про нього написати. Хоч і дуже важкий. Настирливо раджу подивитися всім!

На основі реального життя.

Позбутися Галіції??

"Я переконаний, що у моєї країни немає майбутнього без подолання наслідків пакту Молотова-Рібентропа, тому що в одних кордонах утримувати Галичину і Донбас, Галичину і Крим можна тільки силою", - заявив народний депутат від Партії регіонів Юрій Болдирєв на посольських вечорах посла Російської Федерації в Україні, присвячених 65-річчю Нюрнберзького процесу в Києві.

За його словами, "УРСР створили три кривавих диктатора - Ленін, потім Сталін, який приєднав весь захід, скориставшись правом сили і Хрущов, який для балансу етнічного та ментального приєднав Крим".
"Цю країну можна утримати, тільки маючи НКВД, МГБ, КДБ і КПРС. А зараз, що ми можемо запропонувати?! Нашу рідну Генпрокуратуру чи що?! Ось на якій підставі втримаються всі ці території разом?", - зазначив Болдирєв.
"Тому я вважаю, Україна стане стійкою країною після того, як позбавиться або від заходу, або від сходу. Я за те, щоб вона позбулася від Галичини. Якщо прибрати Галичину з моєї країни і залишити справжню Україну з Донбасом і Кримом, це і буде першая Росія. А там буде Російська Федерація", - вважає "регіонал".
Свій виступ Юрій Болдирєв закінчив словами про те, що "Галичина - наріст на тілі України".
Пізніше у своєму виступі Петро Порошенко висловив своє обурення висловлюваннями "регіонала".
"Я взагалі не розумію, яким чином політик, який представляє правлячу партію, виступає з такими заявами і при цьому має шанс сидіти в парламенті і голосувати за партію, яка є лідируючою в моїй країні! Для мене це абсурд. Якщо ти поет, то склади мандат і йди писати вірші", - заявив Порошенко.
Як відомо, відповідно до Конституції територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Джерело: Тиждень

Патріотичні тенета

Дивовижа, але український сегмент всесвітньої мережі українським назвати можна лише насилу. Усі найпопулярніші сторінки та сервіси доступні або ж зрідка у трьох варіаціях (російською, англійською, українською), або ж навіть тільки російською та англійською. Якщо не досить знатися на пошуку, то патріотичних ресурсів годі шукати — не знайдете. "Місця треба знати". Тому ось кілька корисних посиланнячок...

Якщо прагнете обговорити з однодумцями проблеми політики, економіки, української мови, історії та культури, а також перспективи вступу до різних міжнародних альянсів (НАТО, ЄС), то вам зарадить Інтернет-форум "Україна понад усе", створений полтавцем Тарасом Токарем. Форум поволі набуває популярності в україномовному середовищі і об'єднує представників багатьох регіонів України (від Львівщини і аж до Донеччини), що дає можливість ознайомитися з багатьма точками зору на нагальні питання. Відзначу, що жодного нецензурного слова чи вислову ви тут не знайдете (як і не побачите російської мови), адже адміністрація форуму пильнує за порядком і виконанням правил сайту.

Також заслуговує на увагу свідомого українця-патріота й ресурс hutir.info. Окрім доволі широкого форуму з можливістю викладу власних статей на різні теми, він має файловий архів із українізаторами відомих програм, що дозволить вам створити комфортне українське середовище на жорсткому диску вашого комп'ютера. Тут же можна ознайомитися з новинками кіно, української музики та завантажити їх.

share.net.ua, безумовно, зацікавить тих, хто полюбляє безкоштовно вантажити собі українську музику найвищої "закваски" (ансамблі народної творчості, бандуристи, академічний вокал тощо) та кіно. Ресурс так і називається — "Українська шара".

Хто любить українську музику не тільки слухати, а й грати, стане відвідувачем сайту pisni.org.ua. Тут доступна велика база акордів на гітару для найрізноманітнішої української музики. Мріяли навчитися грати популярні повстанську "Лента за лентою" чи, скажімо, "Гімн Україні"? Тоді вам обов'язково сюди. Усі наявні тексти з акордами каталогізовано за жанрами та виконавцями, а також діє пошук за фразою з пісні, її назвою чи виконавцем, аби вам легше було користуватися перевагами сайту.

Досить цікавий є сайт hurtom.com — сайт підтримки всього українського. Тут ви надибаєте кількадесят українізаторів програм, кліпи, музику, фільми українською мовою, патріотичні шпалери на робочий стіл, а також новини, статті та поради і досить ємний форум. Проект було започатковано 7 січня 2007 року, і сьогодні він користується неабиякою популярністю серед патріотів.

Той, хто цікавиться діяльністю ОУН-УПА в Україні, обов'язково мусить зазирнути на oun-upa.org.ua. До вашої уваги посилання на документи, що стосуються діяльності Української Повстанської Армії, інформація про Організацію Українських Націоналістів (від її зародження і аж до сьогодення), повстанська музика, фільми, світлини тощо. Варто відзначити дуже гарне оформлення ресурсу. Доступний з певного часу двома мовами — українською та російською.

Ну і, звичайно ж, мій уюбений ex.ua, бо куди ж без нього?) Тут можна надибати купу всіляких фільмів українською, також телепрограм, рекламних роликів, пісень і картинок.

Вдячна за надану інформацію "Молодь України".

Ім'я для українського маляти

 Останнім часом в Україні існує тенденція називати дитину якось незвично. Так чи інакше, а у моєму рідному дворі вже бігають Адам і Гектор і особисто для мене це дивно. Ні, я не маю нічого проти незвичних імен, мого рідного брата звати Олекса, а відгукується він на "Оле", проте... Надто вони якісь чужі.

Трішки покопавшись бібліотечкою і звірившись з улюбленим пошуковцем, опубліковую підбірку найвідоміших староукраїнських імен. Скажу чесно, багато із них мене справді приголомшили і я не певна, що після цього той же самий Гектор не здаватиметься мені більш прийнятним, але: маємо те, що маємо. А у наших предків фантазія була, скажу я вам, що треба)

ЖІНОЧІ ІМЕНА

Бажана, Берегиня, Біловида, Біломира, Білослава, Біляна, Благиня, Благовида, Благовіра, Благовіста, Благослава, Богдана, Боговіра, Боговіста, Богодара, Боголіпа, Боголюба, Богосвята, Богумила, Богумира, Богуслава, Божедана, Божедара, Божемила, Божена, Божиця, Болеслава, Борислава, Боронислава, Братолюба, Братомила, Брячислава, Будана, Будимира, Будислава, Богумила,

Ведана, Велимира, Вербава, Верхуслава, Веселина, Веселка, Весна (Веснянка), Вишена, Вишеслава, Вишня, Віра, Віродана, Віродара, Вірослава, Віста (Вістана), Вістуна, Вітана, Влада (Владана), Владислава, Власта, Вогнедара, Вогняна, Волелюба, Володимира, Волошка, Воля, Всеволода, Вселюба, Всемира, Всеслава, В’ячеслава

Гаїна, Гатусила, Гарнослава, Голубка, Горигляда, Горислава, Городислава, Гострозора, Градислава, Гранислава, Гремислава

Далібора, Дана (Данка), Дарина, Дзвенимира, Дзвенислава, Дзвінка, Діяна, Добринка, Добровіста, Доброгніва, Добролюба, Добромила, Добромира, Доброніга, Доброслава, Долина, Доля, Домаха, Доморада, Дружелюба

Жадана, Ждана, Живосила, Живослава, Житомира, Життєлюба

Забава, Звенигора, Звенислава, Звонимира, Зірка, Злата, Златомира, Златоуста, Золотодана, Зорегляда, Зореслава, Зорина, Зоря(Зоряна)

Казка, Калина, Квітка, Колодара, Красава, Красимира, Красновида, Краснолика, Красуня, Купава

Лада, Ладислава, Ладомила, Ладомира, Левина, Лель(Леля), Леся, Либідь, Лілея, Лоліта, Любава, Любаня, Любислава, Любов, Любомила, Любомира, Люборада, Людмила, Людомила, Любослава, Льоля

Мавка, Магадара, Маїна, Маківка, Малуня, Малуша, Мальва, Марута, Мая, Медорада, Мечислава, Милана, Милована, Миловида, Милодара, Милослава, Мирана, Миробога, Миролюба, Мирослава, Млада, Мокрина, Мстислава, Мудролюба

Надія, Найда, Найдена, Наслава, Немира, Нігослава, Незабудка

Огняна, Оримира, Орина, Орислава, Орися, Оріяна (Оріянка), Орогоста, Острозора, Остромира, Осмомисла, Остромова

Пава, Палажка, Палазга, Перелюба, Перемила, Перемисла, Півонія, Позвізда, Полеза, Поляна, Потішана, Предслава

Рада, Радана, Радимира, Радогоста, Радомира, Радослава, Рідна, Рогволода, Рогніда, Родослава, Рожана, Роксолана, Ромашка, Росава, Росина, Ростислава, Ростичара, Ростуня, Рудана, Ружа, Русана, Русудана, Русява(Русявка), Рута

Світана, Світлана, Світовида, Світогора, Світодара, Світозара, Світолика, Світолюба, Світослава, Світояра, Свободана, Святогора, Святолюба, Святослава, Силата, Силолюба, Силослава, Синезора, Синьоока, Сіверина, Слава, Славина, Славолюба, Славомила, Сміяна, Сніжана, Сніжинка, Собіслава, Соловія, Сологуба, Сонцевида, Сонцедара, Сонцелика, Сонцеслава, Ссанимира, Станислава, Судимира, Судислава

Татолюба, Твердислава, Твердогоста, Творимира, Творислава, Толигніва, Тонкостана, Трояна

Хвала, Хвалибого, Хвалимира, Хвалина, Хорошка, Хорошуня, Хотимра, Хотяна, Хранимира, Худана

Цвітана Чайка, Чарівна, Чарівниця, Чаруна, Чеслава

Ява, Яворина, Ялина, Ярина, Яромила, Яромира, Ярослава, Ясна, Ясновида, Ясногора, Яснолика, Яснослава

ЧОЛОВІЧІ ІМЕНА

Бажан, Біловид, Білогост, Біломир, Білослав, Білотур, Білян, Благовид, Благовіст, Благодар, Благодат, Благомир, Благослав, Богдан, Боговір, Боговіст, Богодар, Боголад, Боголіп, Боголюб, Богород , Богосвят, Богумил, Богумир, Богуслав, Бож, Божан, Божедар, Божейко, Божемир, Божен, Божко, Болеслав, Боримир, Боримисл, Борис, Борислав, Боян, Братан, Бративой, Братимир, Братислав, Братко, Братомил, Братослав, Брячислав, Боронислав, Будивид, Будивой, Будимил, Будимир, Будислав, Буймир, Буйтур, Буревій, Буревіст

Ведан, Велемир, Велемудр, Велет, Величар, Величко, Вербан, Вернидуб, Вернислав, Веселан, Витомир, Вишата, Вишезор, Вишеслав, Вір, Віродан, Віродар, Вірослав, Віст, Вістан, Вітан, Вітомир, Вітрян, Влад, Владислав, Власт, Вогнедар, Вогнян, Водограй, Водотрав, Воїслав, Волелюб, Володар, Володимир, Володислав, Воля, Воротислав, Вратан, Вратислав, Всевлад, Всеволод, Вселюб, Вселюд, Всеслав, В’ячеслав

Гарнослав, Гатусил, Гатуслав, Гладко, Гліб, Годомир, Голубко, Горун, Гордій, Гордислав, Гордогост, Гордодум, Гордомисл, Гордослав, Гордята, Горигляд, Горимисл, Горисвіт, Горислав, Горицвіт, Гостомисл, Гострозір, Гостята, Градимир, Градислав, Гранислав, Грива, Гремислав, Грозан, Громовик, Гуляйвітер, Густомисл

Далемил, Далемир, Далібор, Дан, Данило, Данко, Дантур, Дар, Дарій, Дарибог, Даромир, Держикрай, Держислав, Дибач, Дивозір, Дій, Добрибій, Добривод, Добрик, Добрило, Добриня, Добрисвіт, Добровіст, Доброгост, Добродум, Добролик, Добролюб, Добромил, Добромир, Добромисл, Доброслав, Доморад, Домослав, Дорогобуг, Дорогомир, Дорогомисл, Дорогосил, Дорогочин, Дружелюб

Жадан, Ждан, Живорід, Живосил, Живослав, Житомир, Життєлюб

Збоїслав, Зборислав, Звенигор, Звенимир, Звенислав, Здоровега, Земислав, Злат, Златомир, Златоус, Златодан, Злотан, Злотодан, Зорегляд, Зоремир, Зорепад, Зореслав, Зорян

Ізяслав Квітан, Києслав, Кий, Киян, Княжослав, Колодар, Колодій, Косак, Красун, Крилач, Куйбіда, Курило

Лад (Ладо), Ладимир, Ладислав, Ладолюб, Ладомир, Лев, Левко, Листвич, Ліпослав, Лоліт, Любим, Любовир, Любодар, Любозар, Любомил, Любомир, Любомисл, Любомудр, Любослав, Людомил, Людомир, Людислав, Лютобор, Лютомисл

Магадар, Магамир, Магаслав, Май, Мал, Малик, Маломир, Медомир, Межамир, Мечислав, Мизамир, Милан, Милован, Милодар, Милодух, Милослав, Мир, Миробог, Мирогост, Миролюб, Мирослав, Мовчан, Молибог, Мстибог, Мстивой, Мстислав, Мудролюб

Нагнибіда, Надій, Найден, Наслав, Недан, Немир, Непобор, Нігослав

Одинець, Орел, Орь (Орій), Оримир, Осмомисл, Острозор, Остромир, Остромов

Первушко, Перелюб, Перемил, Перемисл, Пересвіт, Переяслав, Першик, Подолян, Позвізд, Полель, Полян, Пребислав, Предислав, Пугач, Путило, Путята

Рава, Рад(Радан), Радечко, Радивой, Радило, Радим, Радимир, Радислав, Радко, Радован, Радогост, Радомир, Радомисл, Радослав, Ратибор, Ратимир, Ратислав, Ревун, Рід, Рогволод, Родан, Родослав, Рожден, Розум, Роксолан, Ростислав, Ростичар, Ростун, Рудан, Рус(Русан), Русудан

Сармат, Сварг, Сват, Світ(Світан), Світлан, Ссвітлогор, Світогор, Світовид, Світодар, Світозар, Світокол, Світолик, Світолюб, Світомир, Світослав, Світояр, Свободан, Святовид, Святогор, Святолюб, Святополк, Святослав, Семибор, Семирад, Сердитко, Сила(Силан), Силолюб, Силослав, Синьоок, Скол, Слава, Славобор, Славолюб, Славомир, Славута, Снага, Сніжан, Сновид, Снозір, Собібор, Собімир, Собіслав, Сокіл, Соловей, Сологуб, Сонцевид, Сонцедар, Сонцелик, Спас, Станимир, Станіслав, Стародум, Стожар, Стоймир, Стоян, Судивой, Судимир, Судислав, Сурма

Татолюб, Татомир, Твердигост, Твердислав, Творилад, Творимир, Творислав, Тихомир, Тихон, Толигнів, Толислав, Тригост, Троян, Триріг, Тур, Турбог, Турбрід

Уличан, Ус

Хвала, Хвалибог, Хвалимир, Ходота, Хорив, Хорошко, Хорошун, Хотибор, Хотимир, Хотян, Хранимир, Худан

Царко, Цвітан

Чара, Чернин, Чеслав, Чесмил, Честислав, Чорновіл, Чорнота, Чорнотур

Щастибог, Щастислав, Щедрогост, Щек

Юрій

Ява, Явір, Яволод, Яр, Ярило, Яровид, Яровит, Яромил, Яромир, Яромисл, Ярополк, Яросвіт, Ярослав, Ярош, Яртур, Ярчик, Ясен, Ясновид, Ясногор, Яснозір, Яснолик

Гарантія на Гаранта. Скільки ще до 2015-го?

Натрапила на цікавий словничок виразів у Вікі-цитатнику. 
Усі ми давно знаємо: наш високопоставлений проффесор страшенно любить вживати авторські неологізми, що одразу ж стають крилатими. За це ми його і любимо)
Мені, відірваній від телевізора ютуб часто на хвості приносить уривки геніальної творчості нашого президента… Але не одною “йолкою” і “ахмєтовою” мова милозвучна чивокунетворна живе.

Отже, спочатку і найцікавіше.Мовні Перли Президанта України:

Я не верю в экзит-полы. Это новые современные технологии, которые будут впервые в Украине испытываться. И как ими манипулировать, мы не знаем.

Я в своєму житті ще мухи не образив.

…великая поэтесса Анна Ахметова…

Голосувати вставанням руки.

Вода з Водохреща гріхи змиває. Я й собі набрав.

Ми звикли не звертати увагу на цю брехню, на тих, хто чеше язиком від того, що він у них чешеться. Міністру охорони здоров'я треба попрацювати над цим питанням, (знайти) спеціальні ліки.

Тут зібралися кращі геноциди країни! (Після підказки помічника, мовляв, не геноциди, а генофонд) Та й генофонд теж. (Під час передвиборчого виступу у Львові у лютому 2010 р.) 

Цей слоган — увікни... увік... увікни... увікніть для себе Україну — це слоган промокампанії нашої держави до Євро–2012. Для того, щоб увікнути Україну, я хочу сказати, достатнього того, щоб подивитися на неї власними очами тоді, коли почнуть квітнути каштани в Києві, і коли почнеться тепло, і в містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити таку красу — це чудово.

Що ще додати? А більш нічого! Країна потребує нормального керівництва, що було б зугарне хоча би вивчити поки що єдину (на щастя) державну мову, вже не кажучи про таку здатність людського мозку, як мислення. А то і самим "більно", і світові показати соромно.

Михайло Красьов: Бути чи не бути цнотливій українській літературі?

   З початку нового тисячоліття ненормативна лексика все частіше стала проникати в художні твори українських письменників. На цю тему з’явилося чимало публікацій, поважні люди укладають словники нецензурної мови. Проблема тільки в тому, що переважна більшість написаного являє собою теоретичні викладки. Цікаво ж поглянути, навіщо вживають мат конкретні автори в конкретних творах. Оскільки проаналізувати весь масив матюкальників практично неможливо, зупинимося на популярних нині письменниках. Принагідно зауважимо, що приклади ненормативної лексики друкуються тут не в оригіналі, а так, як це прийнято серед вихованих людей.

  

Почнемо з причин, які породили означене явище. Є в романі І. Карпи «Фройд би плакав» знаковий епізод, де хлопчик біжить по глибокому снігу, біжить якнайдалі від будинків, і там, серед пустирища, на весь голос вигукує в порожнечу матюки. А все тому, що високоморальні батьки не дозволяють цього робити бідолашному малюку вдома. Спроектуємо ситуацію на офіційну ідеологію Радянського Союзу і матимемо першу з причин. Радянська мораль, як і церковна в середні віки, повинна була породити своїх, так би мовити, Рабле, вона їх і породила. Ще в 70-тих роках минулого століття ходили по людях рукописи і касети з творіннями Леся Подерв’янського. Матюками він паплюжив «святі» теми та імена. Його п’єси були написані з хорошим гумором і, як і все заборонене в ті часи, користувалися популярністю. А коли вже в незалежній Україні зникла цензура, греблю прорвало, як сказав нині мій викладач,  і «бунти особистостей» вилилися на сторінки художніх творів цілим потоком нецензурної лайки. Попри всі спроби захисників мату надати цьому якесь розумне пояснення, основним стимулом для використання вульгарної лексики є все ж прагнення літератора виділитися, здобути прихильність недалеких, зате широких читацьких мас, а на популярності і грошей трохи вторгувати. «Прийшли биндюжники від Слова і потопили мову в матюках», – писала про це Ліна Костенко.  

   Однак, проникнувши в художній твір, матірщина стала претендувати і на суто творчі функції. Головна з них лежить у площині філологічно-національній. Вже не один рік точаться розмови про те, як реанімувати непритомну літературну мову. Можна згадати суперечки письменника Василя Трубая з ученими-мовознавцями з приводу так званих «русизмів»; спроби Богдана Жолдака і Михайла Бриниха писати суржиком; написаний всупереч граматичним правилам роман В. Лиса «Століття Якова»; потуги інших письменників наблизити літературну мову до розмовної – бо це єдиний шлях зняти з неї машкару мертвої латини. Про це ж писала доктор філологічних наук і дослідник жаргонної лексики, професор Леся Ставицька: «…жарґонний дискурс, попри ґвалтування мовних смакiв, є все таки адекватом дiйсности, iнодi страхiтливiшої за найекстремальнiший жарґонний ряд». Таким чином, маємо чітку позицію частини письменників і науковців про те, щоб визнати законність жаргону на сторінках художніх творів. Інша річ, що під жаргоном  більшість із них розуміють суржик, діалектизми, чи професійний сленг. Але матюк, який  має унікальну здатність заміщати практично будь-яке слово, уже побіг тими сторінками попереду всіх.

    

Дехто з письменників таки пробує поставити мат на службу літературі. Використовуючи лайливе слово в ролі художнього засобу, ці автори підсилюють ним емоцію, чи різкіше окреслюють характер персонажу. В «Польових дослідженнях…» Оксана Забужко пише, що всередині її героїні поруч із вразливою дівчинкою живе: «зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, ніби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити». І лише після такої характеристики із вуст героїні ми чуємо мат, як реакцію на болючу образу.

   Схоже виглядає нецензурне слово в устах персонажів Любка Дереша («Культ»). Розлючена непокорою Дарці, матюкається Іринка Риба-Сонце. Вона й змальована в творі недалекою та високомірною, а її мова («Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?!») адаптує читача до сприйняття мату.           

   В першому прикладі матірне слово висвітлює, образно кажучи, потаємні глибини жіночої душі, в другому посилює негативну ауру персонажа.

   В більшості ж випадків письменник, пустивши матірщину на сторінки своїх творів, втрачає над нею контроль. Матюки починають грати по своїх правилах, недобре жартуючи над господарями текстів. Це стається навіть з визнаними майстрами слова.

   В якійсь мірі нецензурні слова Юрія Андруховича теж є реакцією на пуританську мораль радянського суспільства. Але сьогодні вже не йдеться про мат як зброю в боротьбі з радянщиною. Вживання нецензурної лексики в його «Таємниці» можна пояснити лише психологічними схильностями автора. З самого початку навіть у формі він хоче зробити свій текст не схожим на традиційний. Андрухович відмовляється від розділення діалогів, подаючи все суцільним масивом, хоча подібна форма письма і не зумовлюється змістом твору. Деяка зверхність над читачем химерно переплітається з намаганням показати героя «своїм в дошку». Іноді лайка використовується для того, щоб створити враження довірливої розмови за кухлем пива: «Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків – уявляєш? І всі хе*ачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І – вперед, на чехів». Ще частіше використання матірщини зовсім невмотивоване. Розповідаючи про свої шкільні роки, автор пише: «…я кілька разів перемагав на олімпіадах з української, всю ту б**дську комісію чомусь дуже проперло від моїх творів», хоча  сердитись на комісію в нього немає ні підстав, ні підводки – попереду він про неї навіть не згадує. Тому кожного разу, натрапляючи на матірне слово, свідомість читача здригається, немов після електричного розряду. Ці особливості письма свідчать про бажання тримати статус морально розкутого письменника. Матюкаючись, автор-герой переступає табу, щоб здаватися вільним і сильним. А тим часом матюк починає служити не літературі, а особі письменника, створюючи йому доволі неприємний імідж. Це при тому, що «Таємниця» Андруховича – твір розумний, цікавий і талановито написаний. Що вже говорити про авторів дрібнішого штибу?

   Те, як саме слід вживати (якщо вже вживати!) ненормативну лексику, розуміють, начебто, всі. В одному інтерв’ю письменник Сергій Жадан сказав: «Ні, це все дурниці, всі ці фрази про те, що письменники вживають ненормативну лексику для епатажу чи для привернення уваги. Це все, мені здається, дуже наївно звучить. Для мене в цьому є певне стилістичне завдання. Якщо я описую середовище якихось кримінальних елементів чи контрабандистів, то описувати їхні діалоги мовою, скажімо, Леся Гончара чи Павла Загребельного означає автоматично ніби брати якусь фальшиву ноту».

   Може, й правду каже Жадан. Та подивимося, як він здійснює цю тезу на практиці. Ось фраза одного з персонажів «Ворошиловграду», котра стосується футбольного матчу: «Що за х**ня? Який поза грою? Поза грою в нас був у першому таймі». Якщо вже автор хоче добитися правдоподібності, то поруч з матюком слід би написати «внє ігри». Чому матюк пишемо, а розмовне «внє ігри» заміняємо на академічно-словникове «поза грою»? Ще гірше, що всі персонажі у «Ворошиловграді» говорять абсолютно однаково. Ось промовляє бандит-рейдер: «Ну, значить так. Я вас попереджав. У вас часу – рівно двадцять чотири години. В разі опору діям працівників комунальних служб будете нести відповідальність». Може, це такий грамотний бандит трапився? Давай послухаємо іншого, Ніколаїча: «Ось до чого я веду, Германе, ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій. Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склалися добрі партнерські стосунки». Такою ж чистою українською говорять у Жадана і комерсанти з Донбасу, і фермери з контрабандистами, і сміливі циганські хлопці, які приїхали захищати Германа від рейдерів («Германе, ми все знаємо. … Ми що хочемо сказати – якщо буде потрібно, ми завжди допоможемо. Розумієш?»), і крутий бізнесмен («Мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голову, що головне – це залишитись тут, головне – ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніх*я немає!»). В цьому мовному середовищі матірне слово виглядає, як тарган на обідньому столі англійської королеви. Залишається дивуватися письменникові, який серйозно надіється, що вживання мату допоможе йому позбутися фальшивих нот у наведених прикладах.

   

 Не можемо пропустити повального захоплення нецензурною лексикою серед прекрасної половини українського письменства. Крім усього іншого, нецензурне слово в жіночих вустах звучить ще й як доказ гендерної рівності: якщо чоловікам можна, то чим жінки гірші? Байдуже, що героїня, яка матюкається, втрачає жіночність і стає цинічною, агресивною та брудною. Можливо, вона і є такою насправді. Але коли авторка добивається створення саме такого персонажу, то це можна назвати творчістю. На жаль, як і в більшості чоловіків, мат у  творах письменниць невмотивований і літературного навантаження не несе. Він використовується переважно для того, щоб заслужити неординарний відгук про себе. «Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість», «… а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало» – пише Андрій Бондар про Ірену Карпу у передмові до її книги «Фройд би плакав».

   Карпа з першої сторінки вставляє в рот героїні Марлі грубий матюк: та, в наркотичному збудженні, виявляє своє незадоволення, бо не здійснилися якісь її плани. Начебто, нецензурне слово мало б підкреслити характер персонажу. Але персонаж у письменниці не малюється взагалі. Замість роботи над образом Карпа з усіх сил намагається підтримати зацитовану вище характеристику. Вже заголовок з означенням жанру «Богдан. Бо чому завжди роман?» свідчить про спробу авторки показати свою оригінальність. Це бажання дістає в книзі навіть ідеологічне обґрунтування. Героїня Марла (чи її автор-творець) уявляє себе Божественним Божевільним, бо: «…кожному суспільству час від часу потрібен свій Божественний Божевільний, що може собі дозволити геть усе, щоби своєю волею звільнити інших». Вседозволеність проявляється у буденному вживанні наркотиків і матюків, та ще в неповазі до читача. Використання до речі і не до речі сленгу, засилля іноземних слів, маловідомі географічні назви, музичні і релігійні терміни без пояснень немов підкреслюють «розумність» авторки і непроглядну відсталість того, хто читає. Ось, приміром, як Ірена Карпа «наближає» до народної мови текст свого твору: «…місто, найстильніше місто Європи, зодягнуте у давно вже немодне мілітарі й у взагалі вже мертвий готик «коматоз вісімдесятих», залишилося глювайном і підвішувало Санта-кЛаусів за ноги до балконів». А щоб дати читачу  уявлення про місцеперебування героїні, авторка пропонує таку інформацію: «Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама сама Марла на Ауреліано Буендіо». І вже зовсім «оригінальними» здаються зноски-пояснення: «Шабдрунг Рінпош – це Нгаванг Намг’ял, бутанський святий, засновник традиції тсечус». Це ж якою потрібною для читача повинна бути Ірена Карпа, щоб змусити його «працювати» над  твором із словниками!

   Закономірною є відсутність в авторки моральних гальм не лише у використанні мату. Весь «богдан» Карпи просякнутий плебейським гумором, про його якість можна судити хоча б з такої фрази: «– А що праворуч? – А я що, знаю? Насрав хтось… – Га-га-га! Я тебе люблю». З «іронією» виписані не лише діалоги, а й авторський текст: «Марла, дівчинка-нестабільність, все таки час від часу срала рідким гімном, відчуваючи загрозу якимось своїм набудованим замкам майбутнього». Серед такого «творчого» роздолля матірщина уже не здається чимось неприродним і шокуючим. Навпаки, створений Карпою  бульйон несмаку і претензій – найсприятливіше середовище для розмноження і поширення матюків у літературній мові.

    

 Виникає сумнів, що легалізація мату здатна вирішити проблему «омертвіння» мови. До того ж, сміємо стверджувати, що читач ніколи не сприйме матюк як літературну норму. Адже неприйняття мату лежить більше у площині психологічній, навіть генетичній, аніж соціальній. З цього приводу Мина Устюк колись сказав: «У нас, в Онацьках, люди теж справляють нужду, але ж ніхто не сідає робити це посеред майдану».

   Разом з тим, слід визнати, що мат у нашій літературі, скоріше за все, «прописався» надовго. Примиряючись з неминучим, хотілося б зробити одне застереження. Визнаючи за літературою право на відтворення дійсності, не слід забувати про зворотний вплив: літературний твір, особливо твір талановитий, здатен формувати людину. Тому треба чітко розставить наголоси. Якщо наркотики – це зло, то і відображати це в художній літературі треба як зло, а не як буденну річ. Якщо матюкатися – це погано, то так і треба показувати в творі. Третього не дано – або це норма, або це погано. А коли для письменника і матюк, і наркотик є річчю природною і нормальною – тоді тут, як казала Тетяна Дігай в рецензії на «Таємницю» Ю. Андруховича, «потрібен психіатр, а не критик».

Сіла сьогодні за написання книги.... Ось так просто: відклала величезний конспект, три іноземні й 100 слів на завтрашній диктант і сіла писати.

Вчора зловила себе на думці, що знову втрачаю сенс. Давно не писала тут чогось такого, досить бавитись у великого розумного чєловєка))

Я живу і ніби у кіно. Ніколи не сприймала своє життя серйозно, а ніби так, дивилась збоку. Це ніби не моє життя, не впізнаю! Та й що таке життя? Маю відчуття, що гублюся.... Згубилась далеко позаду.

Ось і сьогодні: сіла писати книгу. Другу. Першу вже закінчила, навчилась зневажати остаточно і готова пошвидше відправити на якийсь конкурс і забути. Нехай там вони розбираються. А я сіла писати нову....

Навіщо? Не знаю. Але знаю, що треба. Це буде книжка, присвячена братові, її побудова й ідея мене просто захоплює. Це має вийти шикарно! Надіюсь, вийде.

На цих вихідних написала свого першого патріотичного вірша, що дивно. Я ж патріотка, націоналістка, бандерівка змалечку!!!) Але ні - перший тільки зараз. Та ще й такий: в передчутті. Мені сподобалось. 

А все через той суботній бард-вечір, мене на нього друг витягнув.

Сьогодні їхала в трамваї і зрозуміла, що якби ось так, раптом, хтось підійшов, взяв за руку і повів за собою, я б пішла. Хоч на край світу. Хоч з ким.

Проблема лиш в тому, що я весела, гарна і мені щось трішки навіть вдається. А ніхто не приходить. І не бере за руку. Ніхто з цілого великого скрипучого трамваю!

Тому сьогодні я прийшла і забула про все. І сіла писати книжку. Другу. Про брата. Сама-самісінька у вечірньому Львові.

Микола завжди вмів знаходити мене поміж барвистих згортків абсурдної кіноплівки*

"Завдання на ніч" від Юрія Луценка

У мене є мрія зробити пам'ятник Помаранчевої Революції. Це має бути велика сфера — око, вкрите фотографіями облич її учасників, повними віри, свободи, надії, гордості за свою країну. В центрі я б зробив дзеркало — зіницю, в якому кожен міг би побачити себе сьогоднішнього. Я впевнений, що мільйони українців побачать там обличчя Людини, а не безправного гвинтика. Бо маючи досвід переможного Майдану, у кожної, навіть такої запущено-хворої країни як наша, є шанс на одужання.

Сьогоднішню Україну найкраще описує цитата з улюбленого фільму «Той самий Мюнхаузен»:

- А разве ночь?
- Ночь.
- И давно?
- С вечера.

Так, виявилось, що у нашого темного минулого ще є майбутнє. Для його повернення треба було не так вже й багато - зрада помаранчевого Месії, війна демократів і зневіра суспільства. Роз'єднання переможного «ми» Майдану на безпомічні «я» політиків і простих людей - головна причина реваншу авторитаризму в Україні.

Але ця стаття не про «хто винен?», а про «що робити?».

Для початку - діагноз. Він не є секретом ні в Україні, ні у світі. Фактом є авторитарна по суті і племінна («трайбалістська», якщо хочете) по формі влада В. Януковича. Обмежені люди з необмеженою нічим владою насаджують в країні культ бандитизму, продажності і хуторянства. Жодних національних ідеалів, ніяких суспільних проектів - пливи за течією і греби під себе. Або мовчи в «крайній хаті». Або їдь світ за очі. Або сідай у тюрму.

З іншого боку, маємо безпорадну, але самозадоволену опозицію, яка, не дивлячись ні на що, живе за принципом «опозиціонер опозиціонеру - друг, товариш і корм». У цьому середовищі вже забули, коли останній раз спілкувалися з виборцями без Шустера. Головне — рейтинг, списки і спонсори.

Обидві сторони політичного театру давно не розраховують на свідому підтримку виборців. Одні роблять ставку на примус і фальсифікації, інші сподіваються, що з двох зол люди оберуть менше.

У 1921 році іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав про свою країну, яка йшла до страшних потрясінь фашистської диктатури: «Замість того, щоб періодично обновляти репертуар життєвих ідей, типів існування, заходів, які б могли об'єднати, вселити віру у націю, влади підточували національну єдність, використовуючи силу суспільства майже тільки в особистих цілях.

Як після цього дивуватися, що суспільство задається питанням: а чи варто жити разом? Бо життя — рух вперед, активність, направлена від теперішньої миті в найближче майбутнє...

...Століття змінюють століття, а влади і далі впевнені, що ми живемо виключно, щоб продовжувати і продовжувати їх безтурботне існування. Але так як ця причина дрібна і мізерна, Іспанія руйнується на очах».

Хіба це не про нас? Хіба це не про нашу політичну кориду одноногого матадора опозиції зі сліпим биком влади?

Але головна наша біда — не в бездарних учасниках шоу, а в тому, що обібрані до нитки глядачі покірно ходять на кориду і десятиліттями чекають матадора — месію.

Бажання жити як у заможній і вільній Європі без помітного бажання постійної особистої участі в суспільному житті — ось ключова проблема безхребетної України.

Лідери нації не падають з небес, вони витворюються в результаті спільної боротьби, перемог і поразок. Розділеність сцени і мільоноокого тіла Майдану – вже віщувало провали майбутнього політичного життя після 2005 року і сьогоднішню ніч.

Більшість майданівців не схотіли брати участь у політиці, залишаючи це або зазомбованим адептам вчення про американські валянки, або екзальтованим членам ордену покійної баби Параски. Навіть сьогодні справедливо проклинаючи аморальних політиканів, мало хто готовий особисто вплинути на них в рамках постійних колективних зусиль.

З цього приводу згадується цікавий документ 1918 року «Резолюція селян-махновців Гуляйпольського повіту». Слухали: про змичку міста і села. Постановили: підтримати змичку, просити товаришів робочих прислати в село залізо і керосин. Окремо ухвалили: в місто хлібу не давати.

Пишу про це не для жарту. Азійська модель управління на більшій території України позбавила нас звички об’єднуватися, не дала сформувати структури громадянського суспільства. В Європі королівськими Хартіями і Буллами закріплялися права шляхти та містян, здобувалися привілеї ремісничих цехів та торгових гільдій, плекалися свободи університетів та релігійних громад. З цих колективних структур ведуть свій рід їхні нинішні мільйонні акції по захисту своїх прав. Звідси ж — підконтрольність найнятої влади, яка добре знає, хто в домі господар. Саме постійним громадським контролем і пояснюються зусилля їхніх зовсім не святих політиків по підвищенню стандартів життя, подоланні корупції і гарантуванню демократичних прав.

У нас і еліту, і просто вільних людей століттями вбивали і купляли. А ще – зраджували. У результаті ми поки що здатні лише на одноразові народні волевиявлення. У формі Майдану, наприклад. Після цього безконтрольна влада здатна лише переписувати умови псевдовиборчого лохотрону, а перемогти корупцію може хіба що суїцидом.

Колись Роман Безсмертний мені пояснював, що на виборах є дві моделі: або «вже хай краще ці, ніж нові й голодні», або «хай хто завгодно, аби не ці». Нинішня влада, як і та, в 2004-му, явно йде навпрошки по другому сценарію. Здається, – мрія українського опозиціонера: «згинуть наші воріженьки як роса на сонці». Мовляв, треба лише спокійно чекати, поки правлячий політичний труп розкладеться в максимально комфортних межигірських умовах і доведе народ до нової революції. А потім прийде молодий і освічений лідер, який поведе Україну в повне європейське щастя.

Такі плани – ілюзія. Влада дійсно ударними темпами втрачає підтримку людей. І процес протистояння Януковича з Україною набув уже незворотного характеру. Але обрання методом тику нового вождя не гарантує виходу зі стагнації. Доведено Ющенком.

Кажуть, одного разу в пеклі була нарада, як ще погіршити життя людей. Перемогла ідея впровадити серед них думку, що спішити – нікуди, часу – багато.

В умовах нинішньої політичної ночі ми не маємо права спати, очікуючи нового месію на новому Майдані. Час працює на тих, хто працює. Навіть уночі.

Нам конче потрібні зміни. Світ змінюється, він вже змінився. В умовах закінчення епохи лібералізму, явного формування 5-6 світових цивілізаційних проектів, які борються за природні й інтелектуальні ресурси планети, наша вітчизняна сліпа влада, інвалідна опозиція і пасивне суспільство ризикує не лише темпом, а самою участю в історичному глобальному процесі. Україна просто може з нього випасти. І скаржитися потім буде нікому. Хіба що – Чарльзу Дарвіну.

Що робити?

У нас є дві моделі поведінки. Перша – шлях вихухоля, унікального, ні на що в живому світі не схожого, створіння, якого вчені довго не могли віднести до жодної групи існуючої класифікації. Це – шлях внутрішньої еміграції, духовної робінзонади, ігнорування зовнішніх викликів. Шлях, звичайно, унікальний, але закінчиться дуже неестетично і неперспективно. Через 80 років дискусій вчені визначили вихухоля як «однопрохідного ссавця».

Друга модель – шлях дикобраза. Це шлях боротьби за право бути не таким як всі, відстоювання свого місця в не завжди приязному світі, захисту власної гідності й свободи.

Вибір шляху – доленосний і залежить від бажання та вміння зорганізуватися. Яскравим підтвердженням цього стала нещодавня втеча із столичного зоо-концтабору групи вільнолюбивих дикобразів. Вихухоль, напевне, все ще розраховує на прихід доброго директора, який припинить розкрадання грошей на їжу та обігрів убогих помешкань все ще живих одно- і багато прохідних ссавців.

В нинішньому глибоко індивідуалізованому світі є безліч способів залишитися наодинці, з виключеними мізками перед зомбоящиком серіалів, з віртуальними іграми в мобільному та мережевому рабстві. Але жертви цієї новітньої варваризації не мають жодного шансу на зміну жалюгідних умов існування, а тим більше – права на претензії гідного людини майбутнього.

Щоб стати на шлях свободи і достатку, треба перш за все засвоїти головний пост майданний урок: вихід з радянського тупика цивілізації – не стільки в одноразовому акті зміни влади, як головно в постійних зусиллях по зміні суспільства. Дієве громадянство породжує лідера нації, а не навпаки. Після століть національної і особистої несвободи нам належить відновити звичку людей колективно вирішувати свої проблеми. Ключову роль в цьому процесі мають відіграти (і вже відіграють!) інтелектуали. Які розуміють роль культури як виробництва сенсів спільного життя саме в Україні. У цьому контексті важко переоцінити громадянську публічну діяльність Ліни Костенко і Юрія Андруховича, кардинала Любомира Гузара та Ярослава Грицака, акції «Останньої барикади» Олеся Донія, галицької «Зарваницької ініціативи» і «7 чудес України» Миколи Томенка. Політичні, моральні, духовні орієнтири, які вони відбудовують, є дуже важливими для об’єднання людей. Без такого об’єднання тиха українська ніч не скінчиться. Ми мусимо пройти цей шлях. Це – наше завдання на ніч.

Коли деспотії довели свою соціальну неефективність, древні греки зібралися на агору, щоб разом творити політику. У цих громадських зусиллях вони шукали і знаходили сенс життя більшого, ніж фізично відміряний строк окремої людини. Будівництво величних храмів, написання законів справедливої держави, здобуття геройських військових перемог стали їхніми довговічними сенсами, які набагато пережили їх фізичне життя. Причетність до цього давало (і дає!) самоповагу і задоволення.

Майдан 2004 року був нашою українською агорою, спільним творінням власної історії. Перспектива кращої України – саме в такому шляху дієвого громадянства.

Процес уже йде. Спільні акції чорнобильців і афганців – лише видима частина процесу. Все починається з елементарної групи друзів, сотня яких прийшла під приміщення райвідділку міліції і відбила затриманого за політичну «кричалку» київського футбольного фана.

Знаковий висновок: хочеш мати права – згуртуй 100 однодумців. У Фейсбуці, в робочому колективі, у студентські общазі, у земляцькому товаристві, у релігійній громаді, в об’єднанні власників житла чи землі.

Чим ширше об’єднання, тим більше коло інтересів, ідей, перспектив. Громадське суспільство вже народжується у соціальних мережах. Наступний і дуже важкий етап – його вихід на вулицю в якості альтернативи. Ці, готові воювати за свої права і свободи, дикобрази дадуть і нові форми, і нових авторитетів. Зникнуть самозванні політичні лідери і телевожді. Реальну підтримку отримає не переможець кулуарних політ ігор, а той, хто залучить в команду лідерів громадянського суспільства під виконання визначених ним завдань.

Надто ідеалістично? Нереально? Неймовірно?

Але ж київські дикобрази змогли! І Майдан у нас був! Хоча навіть штаб Ющенка до кінця не вірив Володимиру Філенку і Тарасу Стецьківу, що вибори закінчаться мільйонними акціями протесту, які переростуть в революцію.

«Будь реалістом – вимагай неможливого!» - казали бунтівні студенти в Парижі 1968 року.

«Будь реалістом – здійснити неможливе!» - має стати гаслом української суспільної альтернативи. Це так просто – дзвінок з мобільного або клік комп’ютерною мишкою, щоб з’єднатися з однодумцями – і слон тупої влади стає безсилим. Клік за кліком, дзвінок за дзвінком – цей процес колективних зусиль перейде в нову якість країни. Тієї, яка зародилася в незабутні, найкращі в моєму житті дні й ночі на помаранчевому Майдані.

І все, що я хочу – це дожити до того часу, коли «Слава Україні!» буде знову не слоганом надії чи спротиву, а реальністю, як тоді, у 2004-му.

Юрій Луценко,
Лук’янівське СІЗО
18.11.2011 року

Джерело: "Дзеркало тижня. Україна"

Моя жменька зерна...

Вчора, 16 листопада, у Львові відбувся флеш-моб, присвячений дню пам'яті жертв голодомору 1933-34 років. Я була учасницею.

Ні, сам день пам'яті буде 26-го лютого, але це так: щоб ніхто не забув. Адже про такі речі треба говорити і говорити, не обов'язково приурочуючи до певної дати. Завжди актуально, на жаль.

Тому не забудьте!!! 26 листопада о 16:00 відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання. Запали за них свічку у вікні свого серця!

Коли "калорії" стають "кіло". Питання: а що би ви зробили з шоколадом?

 Читали "Чарлі і шоколадна фабрика", там де Віллі Вонка будує нерозважливому східному принцові шоколадний замок? Чи навіть так: хто з вас не мріяв у дитинстві про цілу ГОООРУ шоколаду? Якщо чесно, то й зараз інколи я так думаю) Одним словом, наші з вами мрії здійснилися! Швидко пакуйте валізи, ми вирушаємо до столиці.

Будинок № 17/2 по вул. Шовковичній - колишній особняк відомого купця і мецената Семена Семеновича Могильовцева побудований в 1901 р. талановитим архітектором Володимиром Миколайовичем Николаєвим і прозваний киянами «Шоколадним будинком» за характерний колір і багатий декор фасадів. Будинок побудований на ділянці, що належала раніше баронам Ікськюль-Гильденбандтам і викупленій в 1898 р. С.С.Могильовцевим.
   Це двоповерхова будівля з великим підвалом і мансардою над прибудовою. Композиційне і планувальне вирішення будинку типові для багатих особняків кінця XIX - почала XX вв. Архітектурне вирішення головних фасадів, обернених убік вулиць Шовковичній і Піліпа Орлика, оформлене в стилі італійського ренесансу.  Великий, із сколеною поверхнею руст облицювання, контури вікон, виступаючий карниз, декоративна обробка - все це є стилізацією архітектурних форм флорентійського палацу - палаццо Пітті, зведеного в першій половині ХV століття. Зовнішній вигляд будівлі зберігся до наших днів майже в своєму первинному вигляді.
     
Особливого шарму і оригінальності надає йому внутрішня оздоба залів: тут чергуються мотиви майже всіх історичних стилів, які і дали назви кожному із них: Мавританський, Ренесанс, Модерн, Рококо, Візантійський, Французький.
   Стелі і стіни залів особняка удосталь прикрашені розписами, ліпниною, дерев'яними панелями, що дивом збереглись. Автентичні венеціанські дзеркала викликають певне богоговіння всіма своїми вісьмома вогняними язичками, що випливають з глибини, коли до поверхні свічада піднести запальничку (це означає, що його покрили сріблом у вісім шарів). У залі Модерну також збереглися казкові віконні вітражі.

Фотографувати у приміщенні дозволяється тільки за додаткову оплату, але про це ми дізнались лиш згодом, так що все-таки двом бідним студентам вдалось зробити "підпільний" знімок-другий, хоч і не найкращої якості. Отож фотографії подам також і з офіційного сайту будинку.

 

   "З 1918 р. по 1941 р. і з 1948г. по 1960г. у приміщеннях будинку знаходилися різні державні установи", зазначено на сайті. Зі слів екскурсовода, у цих вишуканих стінах свого часу засідала уся можлива на той час влада, а згодом там зробили комунальні (!!!) квартири для військових. У 1960-1982рр. тут був Центральний палац одружень.
  З січня 2010 року, після розчищання залів від будівельного сміття, «Шоколадний будинок» відкрив свої двері для киян і гостей столиці в статусі «Дитячої картинної галереї» – філії Київського національного музею російського мистецтва.

На жаль, саме російського, але, в принципі, їх воно рук і діло. Адже у той час коли мільйонери будували собі всеможливі шоколадні палаци... та не будемо про наболіле. Рекомендую відвідати! І обов'язково взяти екскурсію.

Знайти в собі "ген рівності"

Улітку цього року мені випала нагода побувати на Gender Campі - молодіжному таборі під Києвом, де нас вчили знімати соціальну рекламу, та й кіно взагалі. Саме там мій словниковий запас поповнив такий розумний вислів, як "режисерський сценарій", також значно поглибились мої знання з монтажу й операторської роботи, а основне - я навчилась правильно кричати "Камера!" і "Знято!"

Отож, уявіть: купа щонайтворчіших людей з різних куточків України, яких поділили на 12 чи 17 груп, на одній невеличкій території три дні знімають ролики на дотичні теми. Весело)

В результаті у нас вийшов непоганий ролик, до створення якого немало доклалась і я. Саме він отримав друге місце за кількістю преглядів на ютубі за підсумками фестивалю, але про це - нижче. А зараз, він:

Отже, цей табір був частиною великого всеукраїнського фестивалю. І коли ми всі роз'їхались по домівках, то не просто так, а знімати далі! На жаль, у зв'язку з деякими особистими обставинами, я цього робити не могла, але дехто проявив неабияку активність, за що їм честь і хвала!)
А 12 листопада 2011 року в Києві нас усіх знову зібрали, щоб підбити підсумки. Усе відбувалось у чудовому готелі "Русь" біля стадіону "Олімпійський", та ще й так, що мене поселили на сімнадцятому поверсі якраз навпроти нього, так що вид з вікна був просто шикарний.
На сам GenderFilmFest запрошували не лише учасників літнього кемпу, хоча нас і була більшість, але ми так бурхливо раділи від зустрічі, що інші учасники фестивалю дивились на нас трішки косо і швидко розбіглись по номерах після офіційної частини, так що особисто мені познайомитись з кимось із них ближче не вдалось. А офіційна частина була, що треба! Відкриваючи Фестиваль Рікарда Рігер, директорка Представництва Програми розвитку ООН в Україні, зазначила, що ролики, які надійшли на конкурс, хоч і в більшості аматорські, втім надзвичайно красномовні. «Впевнена, що ці ролики вже сьогодні вплинули на когось і заставили замислитись, змінитись на краще», – сказала вона.
Фестиваль відбувався за класичним сценарієм проведення таких заходів – декілька номінацій, представлення кандидатів на нагородження та оголошення переможців. А поміж тим - шикарний фуршет і креативні виступи гендер-театру (навіть не знала, що такий існує), що дійсно зачіпали. Тепер про переможців.

У першій номінації «5 хвилин для ґендерної рівності»перемогли:
І місце: Вікторія Дрожчана - «Рівні нерівності»; 
ІІ місце: Роман Пріхода - «неҐендер»;
ІІІ місце: Антон Журавльов - «Кухня».

 Фільм-переможець справді сильний, але не менш сильні і два інші. Всі вони різні: перший тисне на відчуття, другий - гумор, а третій просто геніальний своєю простотою. Раджу переглянути всі!

Нагороди у номінації «5 хвилин, щоб подолати насильство в сім’ї» отримали:
І місце: «Біль моєї скрипки» - Вікторія Величко та Павло Бондаренко;
ІІ місце: «Посмішка насильства»  – Юрій Суходолов, Анастасія Пивовар та Михайло Клюєв;
ІІІ місце: «Стіни» – Павло Остріков, Герасименко Оксана, Євгенія Голованчук та Юлія Тимошенко. 

  Люди, що взяли перше місце, справді добре попрацювали, але чомусь "Посмішка..." мені виглядає сильнішою. І не тілки тому, що я особисто знаю авторів) Зрозуміліша вона, чи що.

Також Денис Іванов, президент компанії «Артхаустрафік» вручив приз Анастасії Пивовар за кращу жіночу рольу відео «Слово ранить», а телеведуча Лідія Таран нагородила Владислава Робського у номінації «Кращий актор». Євгенія Ткаченко, президент телекомпанії Магнолія ТБ, вручила приз за кращу ідею авторам ролику «Майстерність не має статі» – Олександру Кучеренко, Роману Пріході, Анастасії Пильовій, Ларисі Бондарук, Юліані Романишин, Ігору Алексєєву та Анастасії Нейрос-Кінтейро. Телеведучий Андрій Куликов вручив диплом за «Кращий слоган» авторам гасла «Б’є – значить б’є. Любить – значить любить». Режисер Дмитро Тяжлов оголосив переможця у номінації «Кращий режисер» – ним став Євген Цимбалюк за ролик «Сильні почуття для сильних чоловіків».

Вечір справді вдався! Всі заслужено отримали нагороди, а попереду нас ще чекало незабутнє блукання нічною столицею і неабиякий сніданок зранку. Обожнюю снідаки в готелях, як цей))
Усі ролики-учасники, серед яких багато достойних, проте не відзначених, можна знайти тут.

Конкурс короткометражних фільмів на ґендерну тематику «Ген рівності» ініційовано Програмою розвитку ООН в Україні за фінансової підтримки Представництва Європейського Союзу в Україні. Виконавець – проект «Програма рівних можливостей та прав жінок в Україні». Мета конкурсу – привернути увагу молодих людей до проблеми насильства в сім’ях, нерівних прав і можливостей жінок і чоловіків в різних аспектах суспільного, і зокрема сімейного життя.На розгляд журі потрапило понад 50 роликів, які за кількістю переглядів на сторінці в фейсбук та каналі проекту зібрали більше 100 тис. переглядів та близько 1 000 лайків глядачів.Зіркове журі фестивалю, серед членів якого відомі діячі кіно, мистецтва та спорту: режисери Віктор Придувалов і Дмитро Тяжлов,  музикант Павло Гудімов, художниця Євгенія Гапчинська, співачка Джамала, спортсмен Денис Силантьєв та інші

Мово рідна, слово рідне, скільки ж тобі років?

9 листопада - 

День української писемності та мови

Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ― продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття. 

Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере́дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є ще менше.
     Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

     

Факт перший.
Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.

     Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ― її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г(g i h), відбувається чергування звуків у і в. Так само в обох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri(“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
     В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду в одній і другій мовах; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого й середнього родів.
     Латинська й українська мови розрізняють три ро́ди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сí́м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ― чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.

Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare ldquo;випорожнятися” тощо. Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому́, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

     Факт другий.
Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ― це вже українські слова.

     Факт третій.
Коли в VІ ―VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.

     Зокрема в сербській і хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській; не ом’якшуються приголосні й перед звуком и. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога ― нози, рука ― руци, муха ― муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах.
     Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
     Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка́љужа, квочка, китица, кожух, крок, кут, ку́њати, крхки “крихкий”, < em>мршав “треба, и пого́тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення:травањ ― це “квітень”, липањ ― “червень”, српањ ― “липень”, листопад ― “жовтень”, але сечањ ― “січень”.

     Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому́ (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.

     Факт четвертий.

Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.

     Факт п’ятий.
До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. В ньому є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вітрила, лу́ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.

     Факт шостий.

 Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення ;ові, еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о:Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-. Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ.

У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ― ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.

Факт сьомий. 

Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні́ грамоти ХІ ― ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.

     Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоло́мъ; м’який звук ц: отьць“отець”, куницю, сороцицю,пшеници; префікс роз-:роздилилъ, розумно.
     Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову.Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго,великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби,от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.

     Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
     Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяни́х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госпо́да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы,та (сполучник) тощо. 

     Факт дев’ятий.
Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у сере́дині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере́дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.

     Факт десятий.
Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
             

Чи спиш, чи чуєш,     
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.

    
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
     Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
             

Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала. 

 
     Усе тут ― і особливий ритм, й імена поганських божеств ― старовинне, тільки не
мова.  Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка,
записана на Волині:
             

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,

Зправої ручейки ― літо відмикати,
З лівої ручейки ― зиму замикати.

     У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й
виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених
тут, безперечна. А мова їхня ― природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.

(за І. Ющуком)