Прикмети

Сьогодні наткнулась на павутинку. Вона вільно натягнулась впоперек тротуару, зачепившись за дерева, і тонко блищала на сонці.
Це означає: Прийшла осінь, тепер точно. Це означає, що можна посміхатись в обличчя симпатичним хлопчикам, коли цього бажаєш, кілограмами їсти шоколадне морозиво і збирати листя, горіхи та каштани.

У трамвай зайшов хлопець. Ніколи не думала, що таке можливо, але його точно звали Аполлон. Ніколи не ідеалізувала античні скульптури, проте він був точнісінько таким, і це збило з пантелику.
Це означає: Жити б мені в Древній Греції!)

На моїй вулиці цілий день горить ліхтар.
Це означає: вночі він світитиме вже не так завзято

Ось так і з життям: вчора обіцяли дощ, а він постукав зранку в шибку і втік на цілий день, втік повністю, до останньої хмаринки. І тоді сонце сліпить у лівий бік неповородкого громадського транспорту, щоб морозиво у твоїй руці тало швидше.
Це означає: Завтра нас очікує злива.

Буває, що вони повертаються. Люди. Так просто повертаються і намагаються зайняти "свої" місця у твоєму серці.
Це означає: Рано чи пізно приходить осінь й влягається впоперек сидінь.

Натхнення

Що таке натхнення? Чим вимірюються можливості людської музи? Коли письменник стає достатньо письменником, а ідеї перетворюються на книжки?

Уже давно я так не писала. Зазвичай найплодовитіший період доби для мене - ніч, коли усе простіше, ближче. Коли у темряві можна уявити будь-яку правду.
Минулу ніч я провела у чаті з другом, в проміжках дивлячись Хауса. Ми обговорювали мету, сенс, віру, нашу колишню школу, наші теперішні вузи, людей і адвокатів. Він ділився планами, я прогнозувала теорії.
Цієї ночі о 2:45 новий роман був уже розписаний по розділах.

Мабуть, натхнення - це справді дивно, адже ідея виношувалась уже місяць, але чомусь саме тепер, після стількох безсонних і марно протринджених невідомо де годин, воно прийшло. Збіг? Я б сказала, закономірність.

Так чи інакше, я вдячна реферату з історії, що він так великодушно мені простить байдужість. А ще величенька тема з іноземної, не говорячи про семінари. Зачекають.

Найкраще заняття для натхненного майже-письменника - це драяти кухню. І посміхатись своєму відображенню у свіжовідполірованому чайнику.

Щиро вдячні

Хто ж такий Денис Олійник?
Це питання зараз хвилює багатьох.  Яка людина посміла кинути виклик владі? Ким він був у "попередньому" житті, який в нього досвід, якщо він бажає виводити людей на майдан?
Отож досьє:

 

Народився 07 листопада 1977 року в Запоріжжі

 

Освіта: вище, КНЕУ  факультет "Економіки і управління", магістр "Інвестиційного менеджменту"

 

Чим гордиться: з особистого - своїми дітьми, з бізнесу - командами в реалізованих проектах.

 

За що соромно: за упущений час і можливості, за неправильні рішення, які вплинули на динаміку бізнесу

 

Життєве кредо : "Жити треба так, щоб не було тяжко боляче за безцільно прожиті роки". Н.Островский

 

Хобі : Інтернет-блог, великий теніс.

 

Денис має  непоганий досвід журналіста : "Інвестгазета", "Моріон", інтернет-видання про інтернет-маркетинг, після цього пішли власні проекти.

Серед його якостей можна відзначити потяг до пригод. "Я знаю і розумію що робота в малому бізнесі частенько дає менше матеріальної вигоди на виході, чим можна було б отримати, застосовуючи ті ж знання у великій структурі. Наприклад, коли я вже працював у Футболці.юа мені пропонували посаду заступника голови правління досить великого банку. При цьому фінансово пропозиція була разу в два цікавіше, ніж мої заробітки на той момент у Футболці. Але така робота не дає можливості ходити на роботу в рваних джинсах або кросовках :)" (з інтерв'ю http://www.prostobiz.ua) 

Досить швидко відео з блогу було видалене самим Денисом, а як повідомляють тепер інші інформаційні агентства, на сьогодні він уже покинув Україну разом з сім'єю. Обіцяв, що повернеться і запише нове, вже "жорсткіше". Революція гряде!

Так буває

Назвемо його умовно: Петро

2004 рік, літо
Він залицявся до найкращої подруги мого дитинства. Милий хлопчик, блондин. Слухав Емінема, за що ми його Емінемом і називали позаочі. Роз'їхались по домівках не обмінявшись адресами.

2009 рік, літо
Зустрілися виховниками на одному таборі. Впізнав він і дуже тонкими натяками привів мене до розгадки (браво!). Веселий. Через мою життєву кризу балакаємо на глобальні теми. Задушевні друзі на коротких 10 днів.

2010 рік, зима
Приємна несподівана зустріч, вечір з гітарою. Нестримна радість. Знайшлись через соціальну мережу, але в інтернеті чомусь практично не спілкувались.

2011 рік, осінь
Випадково зутрілись очима в трамваї. Не впевнена, що це він, ніколи не вміла його впізнавати. Але коліна на мить затремтіли і животом поповзло тепло. Ностальгічна посмішка.

Життя?

Хто кохає - не спить (с)

Роберт Шнайдер
 роман "Сестра сну", п'єса "Лайно"

обкладинка першого видання

 Одна з тих книжок, що на першій же сторінці викликає певне замішання, і не зникає воно до останньої. Не те щоб відраза, але з її нотками. Не те щоб нерозуміння, але тричі перечитування кожного слова. І я не говорю про захоплення. Але так чи інакше ця книжка притягуватиме Вас, як магніт, поки Ви не прочитаєте все.
Тобто, в кінці кінців, вона Вам сподабається. Ви захоплюватиметесь нею. Виписуватимете цитати і навіть даруватимете друзям. Незважаючи на неспокій всереденні, неприйняття до решти.
Це нормально.

"Час сну є марнотратством, отже - гріхом, який колись буде згадано йому в чистилищі, бо вві сні не живуть, принаймні - живуть не справжнім життям. Не дарма ж з давніх-давен сон і смерть називали братом і сестрою. Як чоловік з чистим серцем може стверджувати, ніби він усе життя кохає свою жінку, але робить це тільки вдень, і то, усього лишень впродовж однієї думки"(с)

Роберт Шнайдер народився і виріс в невеличкому сельці в Альпах. Його дебютний роман "Сестра сну" (німецькою назва звучить як "Брат сну", але українською її переклали саме так) одразу став складовою частиною світової літератури, його перекладено тридцятьма мовами світу, за ним знято фільм, що навіть номінувався на "Оскара", написано оперу й поставлено балет. І це при тому, що рукопис нікому не відомого письменника погодилось друкувати тільки двадцять четверте видавництво, до якого він звернувся.

"Ця книжка діятиме, як наркотик" (с)

Кадр з фільму

Історія про генія, якого не знав світ. Бо скільки ж великих нерозкритих імен народжуються, живуть і помирають десь в глибинах і складках материків, самі не усвідомлюючи своєї геніальності! Про життя такої людини й розказує нам письменник.

Геніальний музика, органіст без нотної грамоти, дитина з абсолютним слухом і голосом, а ще з надзвичайними жовтими очима у глухому гірському селі, що поступово вироджується... Маленький красивий мужчина серед недорозвинутих чахликів і жертв кровозмішання... Він знає ту, що призначена йому, відчув биття її серця, що злилось з його власним ще в зародку, але не знайшов у собі слів, щоб сказати їй про це, тому придумав собі смерть, щоб не залежати від Бога, щоб кохати вічно... Хто ж виступить проти забабонів, хто пригорне демона?

Манера оповіді проста і пряма, різка, як нешліфована дошка. Проведеш рукою - і десятки скалок залізуть під шкіру. Але це лишень для того, щоб читач зрозумів. І Ви зрозумієте теж, адже тільки перегорнувши останню сторінку погоджуєшся, що інакше це сказати й не можна. Та ще й водночас надзвичайно романтично й ніжно.

Роберт Шнайдер

"Звинувачення проти всіх, хто не здатний впізнати обдарування або пізнанню опирається"(с)

Другий твір - монолог емігранта. Його звати Сед, йому тридцять років. Англійською "сед" означає сумний, але він не такий. Він живе у не своїй країні, захоплюється не своєю мовою. Продає троянди, 50 штук щодня. Він не вірить в Бога, але присягається Аллахом, бо це як стоптані черевики і черевики, що тиснуть - не одне й те саме. Він нелегал, ніколи не сідав на лавочку в парку і нен торкався пальцями блискучих вітрин, ніколи. А ще бачить сни, бо нечистий на совість.

Це варто прочитати. Бо коли ви прочитаєте, то зрозумієте, що це обов'язково потрібно ще й поставити. Та ще так, на малі сцені у рівень з підлогою, з трьома свічками (єдиним джерелом світла) і великою цибулиною. Щоб відвідувачі могли встати з-за столів, підійти до актора і придбати одну з його червоних троянд. Адже червоні троянди так пасують до білих рук...

"Адже Бог ніколи не хотів тут людей" (с)

Найдорожчі

Я люблю людей. справді. Люди - дуже непередбачувані істоти. Егоїстичні. І саме через це я й люблю їх. Це помилка - казати, що всі люди різні. Адже в нас два ока, один ніс і двадцять пальців. У всіх, не зважаючи на колір шкіри і віросповідання, навіть характер тут ні до чого. То чому ж ми повинні бути різними? Але й одниковими бути нас ніхто не заставляє, повірте. Люди абсолютно не однакові!!! Адже хтось любить морозиво, а інші - люблять його ще більше! Таке ж не можна порівнювати)

А якщо чесно, люди подобаються мені. Всі без винятку, просто тому, що вони люди. Тому що помиляються і не можуть стриматись, тому що смертні.
Та й взагалі, найдорожчі мені люди - незнайомці.

Чому такий незвичний вибір? Ну, бо він ні до чого не зобов'язує.

А як ви думаєте, це прекрасно! Я бачу їх щоранку, йдучи на навчання, я щовечора їду з ними у трамваї. Я виходжу на кінцевій, у самому серці спального району і розумію, що люди навколо мене не мають до мене ніякого діла! Але водночас їм не жаль подарувати мені посмішку, вони говорять дякую і будь ласка, коли передають гроші за проїзд, вони так кумедно бережуть свій особистий простір у тисняві, до масимуму підкручуючи звук на плеєрі.

Нещодавно звернула увагу на дітей.
Одного разу я йшла попри довгий, радянського стилю житловий будинок-коробочку, коли мою увагу привернули дитячі голоси. Я сповільнила крок. За рівненьким парканчиком живоплоту стрибав маленький хлопчик і розмахував іграшковим пістолетиком, видаючи характерні звуки. З балкону третього поверху визирала дівчинка ( її голова ледь вивищувалась над перилами і від того їй постійно доводилось небезпечно перехилятися). Вони про щось весело балакали.
"Дивись, я воюю з квітами!", кричав малий.
Звичайно, дуже швидко ідилія скінчилась, старенька сусідка не витримала таї наруги над рослинами. Але це було милі.

І ще. Їдучи в трамваї часто зустрічаю дідуся з двома онуками, вони виходять на зупинці перед моєю. Дідусь старенький і сивий, проте доволі жвавий. Діти - два худенькі хлопчики. Вони настільки мініатюрні, що інколи здається, що це просто ляльки. Вони близнюки: однакові кепочки на однаково стрижених голівках. Вони рухаються, і крутяться один навколо одного, як два крила одного вітряка. Один постійно намагається бути відображенням другого і навпаки.

Мені подобаються люди, незнайомці. За ними цікаво спостерігати і придумувати їхні життя. Їх цікаво любити. Називати найдорожчими.
Не відчуваючи ніяких зобов'язань.

Сучасна література

Давно так не подобалась сучасна поезія! Якщо чесно, вона мені не подобалась майже ніколи. А тут якийсь прорив...

Це були літературні читання, коли четверо поетів (двоє Українських й двоє закордонних) перекладали твори один одного. А потім читали, під різнобарвним світлом на березі підземної річки Полтви, від якого боліли очі, що вийшло. А вийшло непогано.

Тут я й почула ЙОГО. Вірш. Він так зачарував мене, що мені аж сльози на очі навернулись і мурашки по спині забігали.
Не знаю, можливо це всього-навсього рецедив веселого життя, але він справді прекрасний. Іду в неділю в "Дзигу" на ще один вчір поезії за участі авторки.

Голомозий сусідський хлопчак із дитинства твого
так і не виріс,
незважаючи на час,
що несе нас все далі і далі від тих берегів.

Його голова, стрижена на літо довоєнною машинкою,
не вкрилася знову м'якими каштановими кучерями.
Ні, він не втопився,
поблизу ж не було глибокої ріки,
хіба що час, який мляво тече, підмиваючи береги.

Його мати, забувшись, часто виходила на поріг
кликати його із веселих хлоп'ячих забав,
з яких так важко вчасно повернутися додому, -
і він не повертався.
Навіть уночі.

Навіть узимку.

Навіть коли ти зовсім виросла і помітила раптом,
що твій син
називається
так само...

(Галина Крук)

"Не забудь статтю назвати", або десять заповідей братів Капранових. Частина2.

Одже, поїхали!

6. Початок. Як відомо, кожну статтю потрібно почати. Порада: довго не розхитуватись і стартувати одразу. Ви повинні захопити читача з перших слів, першого речення. Ідеальний початок - це коли редактор на вріз узяв перший абзац. "Ааа, редактор..." Скажете ви. Так, саме він. Так, часом в процесі статті ріжуться, перескладовуються і в результаті виходить зовсім не те, що ви писали спочатку. Але насправді він знає свого читача найкраще.

7. Ритм. Точніше, аритм. Як відомо, одноманітність заколисує, яким би цікавим і повчальним не був зміст. Тому автор постійно повинен робити ритмічні збивки, вплітати жарти, міняти кут зору. Але й далі вести читача на повідку однієї думки.
Якщо письменники борються за читача після кожного розділу, щоб він прочитав наступний, то ви повинні боротись після кожного слова. Адже інтерне повний спокус, не відпускайте увагу свого читача аж до завершення статті.

8. Кінчай з читачем. Фінал повинен бути знаком оклику, результатом, подарунком. Пам'ятаєте, що читач до всього додумується сам? Отож, закінчення повинне бути найбільшим просвітлінням. Ви з ним повинні до чогось прийти.

9. Не забудь статтю назвати. Намагайтесь не допускати злісного переназвання статті уже на столі у редактора. Назва повинна хоч трохи бути пов'язаною з темою статті! Вона диктує структуру і настрій, є сигналом, повинна зацікавити. Використовуйте у ній слова-індикатори, притаманні певній аудиторії. Найбільше джерело для фантазії в цьому плані - українські прислів'я і приказки. Тут ви найдете будь-яку оригінальну назву для будь-якої статті на будь-яку тему. Безпрограшний варіант.

10. Постійно вчися, вільно і безсоромно позичай.

Ось так. Надіюсь, це все дійсно спрацює і допоможе у подальшому життя. Так чи інакше, перевіримо ми це, тільки спробувавши, і то не один раз. "Слово - наука точна", впевнені брати Капранови. А отже, гостріше загострюйте свої журналістські пера і завзято кидайтеся в бій за свого читача.

"Не забудь статтю назвати", або десять заповідей братів Капранових. Частина 1.

Мабуть, дехто з вас знає, що на цьому тижні у славному місті Лева відбудеться така книжкова подія, як Форум видавців. І буде це вже увісімнадяте.
З цієї нагоди сюди з'їдеться сила-силенна авторів видавців і просто книголюбів, і, як каже мій викладач, "цікаву людину можна буде під кожним кущем зустріти". До таких людей, як на мене, належить і ця парочка.

Як ви здогадалися, брати Капранови приїхали якраз на форум. І то не просто так, сюди вони привезли своє чергове дітище - роман "Щоденник моєї секретарки". Але про нього згодом.
Також хочу повідомити, що зустріла я їх не під кущем, а прийшли вони самі і цілком з власної волі. Точніше, їх запросив на зустріч дискусійний клуб нашого факультету. Очевидно, вони не змогли відмовити.

Вони не проти, щоб їх плутали. Впевнена, що ця проблема довго висіла в повітрі, аж поки не прийшло найпростіше і найорганічніше рішення, називати їх просто: брати. Адже й пишуть вони разом, це так оригінально, справді! Феномен близнюків.
Отже, з вашого дозволу, представляю вам десять заповідей братів Капранових, як багатий досвід співпраці з інтернет-медіа.

1. В одній статті - одна думка. Слова, здавалось би, прості й загальновідомі. Але як часто ми робимо саме не так! Працюючи над статтею, з кожним кроком спливає все більше іформації, народжуються безліч цікавих запитань, тема стає все глибшою, ми захоплюємося... В результаті, починали з горобців, а закінчили морозивом: все по трохи і нічого толком. Так не можна. Потрібно зосереджуватись на одному і не розсіюватись на дотичне, інакше матеріал не вийде ні цікавим, ні корисним.

2. "Стаття - це так, щоб один раз в туалет сходити" (Італійське прислів'я) Не знаю, як щодо друкованих й візуальних ЗМІ, але в інтернет-просторі це спрацьовує. Ніхто не читатиме двадцять сторінок вашого тексту, та, можливо, ви так старались, та й тема розгорнута.... Пам'ятаєте перший пункт? Ваша стаття повина вкластися в межі 8-12 тис. друкованих знаків.

3. Колекціонуй парадокси. В нас існує таке правило: писати завжди третю думку. Наприклад, маєш тему, думаєш, думаєш і перше, що прийде в голову, відкидаєш. Те саме робиш і з другим. А ось з третьою ідеєю можна й попрацювати. Чому так? Бо на пері дві вже писано-переписано, вони банальні. Не йдіть легкими шляхами. Пишіть цікаво, а ще краще - парадоксально.

4. Стиль - інструмент роботи з аудиторією. І він повинен утримуватись впродовж всієї статті і чітко відповідати стилю газети загалом. Може бути прекрасний матеріал, але якщо стиль не відповідний - її не надрукують. І ще одне: чим простіша аудиторія, тим простіший повинен бути стиль і виклад думок.

5. Не проповідуй. Пам'ятайте, потрібно дотримуватись свободи кожного, ви не повинні перетворюватись на пропагандистів. Не тисніть ерудицією, краще ніжно підведіть читача до розуміння, зробіть його своїм співавтором. Знаєте крилату фразу: "Якщо хто не знає, я нагадаю"? Здавалось би, речення цілком абсурдне. Але ж ні. Якщо перекласти, воно означає: "Я знаю, що ви не знаєте, але я дозволю вам зробити вигляд, що ви забулися". І це прекрасно! Переконайте свого читача, що ви на рівних і разом відкриваєте великі істини тоді він полюбить вас.
А ще: запитуйте його, садіть (уявно) перед собою, коли пишете, читайте уже готовий матеріал уголос друзям, знайомим і родичам. Тоді ваші статті якнайближче наблизяться до ідеалу.

Чого я вам також бажаю. Продовження зовсім скоро!

І без тебе я з тобою...

Це був холодний осінній ранок. Такий ранок, коли має падати дощ, м’яко шарудіти по асфальту, стукати по парасолі. Але дощу не було, тому, без його меланхолічної мелодії, було безмежно сумно. Й самотньо.

Тролейбус ліниво і якось знехотя під’їхав до похмурого сірого храму.

Цікавий день – субота. В когось він асоціюється з базаром, в когось – з прибиранням, а найщасливіші згадують день шлюбу (минулого чи майбутнього). Кому що, одним словом. Мені ж останнім часом кожна субота минає з присмаком кадила і церковних співів. В цей день також прийнято поминати покійних.

Мабуть, кожному із нас дається тільки те, що та чи інша людина спроможна пережити. Не більше, але і не менше. Деякі знайомі переконують, що нещастя ми самі запрошуємо в своє життя. Не знаю.

Так чи інакше, але вони відбуваються: ми губимо парасолі, забуваємо виключити воду виходячи з дому і розбиваємось на великій швидкості. Так буває. Для прикладу, 40 днів тому втопився мій практично молодший брат. Між нами двадцять сім днів різниці.

У нашому місті є річка. Маленька і вутла, вона ділиться на два рукави, що ними оперізує його з двох боків. На одному з них живу я, на іншому – жив він.

Природа гірських річок в тому, що вони непередбачувані. Випаде в горах дощ, чи зійде сніг – і вона чимдуж поспішає перетворитися на швидкого каламутного монстра, корчуючи дерева й жадібно облизуючи дамби. Але достатньо тижня засухи, як усе стихає і її знову можна переходити вбрід, підкотивши джинси до колін.

Коли це сталось, Карпатами бушували зливи.

І ніхто не винний. Ось так просто не стало людини, а світ лише розгублено стенув плечима!

На цвинтарі було ще холодніше. Лавочки, вологі від роси й сліз, перекособочено виструнчились вздовж мармурових плит. На знайомій могилі такої плити не було (ще не час!), тільки квіти. Море квітів й вінків!!!

Кольорова ламінована фотографія частково втратила яскравість барв, вилиняла на сонці, від чого хлопець, зображений там, став більше схожий на звичайну данину історії. Всі плакали ще більше, ніж першого дня. На обрії ласкаво шелестіло красиве кремезне дерево, той же ж вітер кувйодив волосся.

Ніхто не винний!!! Тільки короткі "Микола Миколай." на хресті і маленьий збляклий образок чудотворця.

А сорок днів – це ще зовсім не показник. Цього часу недостатньо навіть для того, щоб просто усвідомити чиюсь відсутність. Я деколи чую його голос, вирізняю обличчя у натовпі. Він весело кидає: «Привіт, сеструха!» і кумедно так, по-котячому примружує очі. Ніколи не забуду його посмішки.

Це була хороша людина. І не тільки тому, що він мій двоюрідний брат, але всі це кажуть. Ось так приходять і кажуть: виразно й чітко, прямо в лице. Аж мурашки по шкірі.

Хотілося б познайомитись поближче з людьми, що він звав їх своїми друзями. І знайти сенс. Сенс життя людини, яка помирає у 18.

Коли ховали, було майже сонячно. А сьогодні, як на зло, сиро й мокро, холодно. Навіть без веселого накрапання дощу… Самотньо, одним словом.

В дорозі

Що зазвичай зближує людей? Зацікавлення, однакові погляди чи алкоголь? А, можливо, спільно пережиті труднощі? Та й коли, де та межа, коли просто знайомі стають просто друзями?

Подорожувати автобусом не надто привабливо, але коли спізнюєшся на останній поїзд, вибирати не приходиться. Тому було більш ніж радісно зустріти перед входом до згаданого транспорту аж двох знайомців. Обоє, як виявилось, їдуть у тому ж напрямку. Фантастика.

Звичайно ж, спочатку все сприймається з недовірою. Всі сприймаються. І це нормально! Кожен потребує особистого простору перед іншим, захисної повітряної подушки. Але минають години і язик розв'язується, серце відкривається. Так, між іншим. Тоді й стає непомітною та межа...

Як на мене, людей зближує все, будь-що. Щодня, щомиті ми маємо можливість пізнати іншого, було би лиш бажання. І то не просто кого-небуть, а саме цікаву, неординарну особистість. Проблема тільки в тому, щоб підтримувати цю близькість. А це не всім під силу.

Так, це було класно, страшенно вдячна вам обом за компанію. Адже сумно було б їхати самій-одній цим холодним осіннім вечором. Хай навіть додому.
Можливо, більше цього не повториться, а, можливо, це стане звичкою.
Я не проти продовжити.

Але де знайти ту тонку різницю між вимушеним сусідством і першим натяком дружби??

В 20 уже можна

Сьогодні брала участь у флеш-мобі.

Дівчата організували хорошу річ на честь 20-річчя нашої країни: ми бігали поміж людьми, пов'язуючи їх синіми і жовтими стрічечками, а потім обнімалися з ними на площі перед оперним. А ще роздавали всі календарики на 2012 рік. Мені сподобалось.

Перехожі реагували по-різному. Хтось доброзичливо усміхався, школярки нервово хіхікали. Особливо активні хлопці навіть дозволили себе розмалювати в патріотичних тонах) До мене звернувся цікавий дядечко явно без визначеного місця проживання з пропозицією подарувати стрічечку і йому. Хтось зацікавлено підходив і цікавився, що це взагалі тут діється.
Більшість байдуже пролітали повз, або возсідала на лавочках уздовж Проспекту Свободи безтурботно цмулячи пиво і сиплячи масненькими коментарями. Їх право.

Тішить, що є люди, що беруть участь у такого роду заходах. Горда за ті міста центральної і східної України, що з ентузіазмом до нас приєднались. Тільки, надіюсь, наступного разу на площі славного Міста Лева нас все-таки буде більше.

Перший

"Усе колись починається..."
Тема, мабуть, заїжджена і до неможливості банальна. Але, водночас, і вічна.

Про що я буду тут балакати? Про життя у всій його красі. Про небо, дерева, смітники, вузенькі й широкі вулички, річку, міст і купу комарів влітку. А ще про вас, люди, про те, як ви прокидаєтесь зранку і лягаєте ввечері (кому пощастить), а поміж тим дієте щось хороше чи не дуже цьому світові.

Як я насмілилась? Мабуть, просто не задумувалась над всією глобальністю проблеми і так необачно вляпалась. А тепер пізно.

Чого хочу добитися? Миру в усьому світі!) Ні, а тепер серйозно. НЕ знаю, до чого все це приведе, але буду намагатись знайти щось прекрасне в найбуденнішому, старатимусь зрозуміти. Але щоб мир був, я теж не проти.

До чого тут ви? Мабудь тому, що на долю вам випало стати моїми читачами. Добре це чи зле.

Ось так.